Home / Без категорії / ХУДОЖНИК ІЗ ПРИЦІЛОМ (пам’яті Руслана Юрчишина – снайпера Національної гвардії України)

ХУДОЖНИК ІЗ ПРИЦІЛОМ (пам’яті Руслана Юрчишина – снайпера Національної гвардії України)

«Історії бо пишуть на столі –

Ми ж пишем кров’ю на своїй землі».

Ці слова із легендарного роману Ліни Костенко я запам’ятала ще школяркою. І не знала, якими актуальними вони стануть у ХХІ столітті. Коли знову треба буде писати вже ту новітню історію. Знову не на столі. Знову кров’ю. На Майдані, а відтак – на Донбасі.

Тужливий реквієм «Пливе кача», болісне «Герої не вмирають!» вже увійшли в наше життя; як не страшно, ми звикли до цих інтонацій, звикли до того, що ростуть нові могили, що цифра «Тих, що не вмирають» вже перейшла за десяток тисяч; звикли до того, що десь там є війна, яку ми ніколи не бачили, не чули і не проживали.

А чи звикли до цього матері, дружини, діти вбитих? Це не їх втрата, це наша втрата, і якщо ми можемо віддати їм хоч щось – нехай це буде наша ПАМ’ЯТЬ про них, тих Героїв, котрі не вмирають. А вони й направду житимуть, якщо ми будемо знати, шанувати, вчити, ставити за приклад.

Дорога довжиною в 34 роки. Сотні людей, яких зігрів своїм теплом. Земля, яку захищав, обмінявши мольберт і пензель на снайперську гвинтівку. Осиротіла мати. Пам’ять, яка донині живе після нього і якою зігріта сторінка у Facebook. Це лише окремі грані нашого маленького дослідження.

Нехай ця скромна робота, цей відсвіт дивовижного життя, яке ми відкривали, досліджуючи тему, стане нашою шаною матері Руслана, Марії Іванівні. Щоб вона була певна в тому, що для нас Руслан вже назавжди – Лицар, до якого нам ще довго треба доростати:

 

«Герої не вмирають… Просто йдуть

Із фронту — в небо… В лицарі — зі смерті…».

Пачків О.

 

ВСТУП

2 січня 2016 року до Ямниці прилетіла сумна звістка. Рік розпочався великою втратою – відійшов у вічність ямничанин, захисник України, доброволець, снайпер Національної Гвардії, художник РУСЛАН ЮРЧИШИН. За покликом серця пішов воювати на Схід України, незважаючи на те, що медики за станом здоров’я вважали його непридатним. У новорічну ніч 2015 отримав важке поранення в ногу. Потім – довга і виснажлива боротьба за можливість знову ходити по шпиталях України і за кордоном. Цілий рік для Руслана тривала друга «війна» – із травмою. Лікувався в Харкові, Києві, волонтери допомогли відбути на лікування в Грецію. Це був рік великих випробувань, болю, а разом з тим, напевне, найяскравіший рік життя, рік нових зустрічей, знайомств, відкриттів, натхнення. Нога боліла і не відновлювалась. Рівно через рік, в ніч з 1 на 2 січня 2016 після десятків наркозів серце цього Воїна зупинилося, не витримавши навантаження. Руслан став першою втратою Ямниці у цій війні.

Вічна і світла пам’ять Герою…

 

Коротка біографія із уст матері Героя

Юрчишин Руслан Іванович народився 31 травня 1982 року в селі Вовчинець Тисменицького району Івано-Франківської області. Мати родом із села Ямниці. В 1989 році пішов у 1 клас, до четвертого класу навчався у Вовчинецькій загальноосвітній школі І-ІІ ступенів. З п’ятого по дев’ятий клас навчався у Ямницькій загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів. Тоді ж відвідував і художню школу, оскільки з дитинства мав дар до творчості і вміння красиво малювати. Після закінчення 9 класу вступив вчитися у професійно-технічне училище №5 за спеціальністю «Різьба по дереву».

У 2008 році був призваний на військову службу до Львова. Після закінчення терміну служби працював. Руслан мав золоті руки, творив як вироби мистецтва, так і звичайну роботу. Не було такого, за що б він не міг взятися. Все вмів зробити, навіть пам’ятники на кладовище виготовляв. Але понад усе любив малювати.

31 серпня 2014 року пішов захищати Україну добровольцем (Національна Гвардія України, військова частина 3017. Снайпер).

В ніч на 1 січня 2015 року під час обстрілу із стрілецької зброї з боку ворога на блокпосту №34 в с. Кримське Луганської області отримав поранення нижньої третини правої стегнової кістки зі зміщенням.

Перша допомога була надана в Лисичанській МКЛ, де було проведено першу операцію. Друга операція відтак була у Харкові. Пізніше в м. Києві було зроблено 6 операцій. З допомогою волонтерів Руслан відбув на лікування і реабілітацію до Греції. Там у Афінах було зроблено ще три операції. Все це протягом одного року.

4 грудня 2015 року Руслан був нагороджений відзнакою «За бойову звитягу» у місті Івано-Франківську.

Отримав подяку за особистий внесок у збереження та пропагування українських культурних цінностей за кордоном та з нагоди презентації в Грецькій республіці персональної виставки художніх робіт в рамках урочистих заходів, присвячених 34 річниці Незалежності України.

Взимку після інтенсивного лікування прибув на рідну землю. Рана тривожила, нога не відновлювалась. В січні 2016 року повинен був ще раз летіти до Греції на чергову операцію. На новорічні свята поїхав відпочити у Карпати. В ніч на 2 січня 2016 року Руслан відійшов. Серце не витримало навантажень, і Герой завершив земний шлях, повний боротьби і страждань. Тепер він – у лавах Небесних Воїнів-українців та у нашій пам’яті.

 

Залишається “спогад, як рана…”

(Руслан у пам’яті близьких, друзів, знайомих. Спогади)

Лесів Анатолій Іванович,

класний керівник

У Ямницькій школі я був призначений класним керівником 9-Б класу, в якому навчався

Руслан Юрчишин. Був спокійним, врівноваженим хлопцем, з особливим почуттям гумору і талантом до малювання. Я звернув увагу на цього учня ще в 5 класі. До виконання творчих завдань з образотворчого мистецтва він підходив по-особливому, з великим натхненням та завзяттям. За час уроку йому вдавалося не лише виконати свій малюнок, а й допомогти декільком однокласникам. Разом з іншими хлопцями і дівчатами класу Руслан допомагав організовувати класні вечори відпочинку. Паралельно з навчанням у школі вчився в художній школі, оскільки мріяв стати художником. Я старався підтримувати Руслана в цьому прагненні. Пригадую випадок, коли я просив його ні в якому разі не припиняти навчання в художній школі, скільки би це не забирало вільного часу. Мені було дуже приємно, коли я дізнався, що Юрчишин Руслан після 9 класу поступив на навчання в художнє училище, щоб здійснити свою дитячу мрію.

Серед однолітків він користувався великою повагою, мав добрі лідерські якості і якусь особливу сонячну посмішку. Після поранення на жодній фотографії такої посмішки я більше не бачив… Поряд з Русланом на кожній перерві можна було побачити його вірних друзів-однокласників: Тодося Миколу, Тихоліза Ярослава, Хмилевського Богдана; про таких друзів говорять «не розлий вода». Я називав цю чудову дружню четвірку «мушкетери», роль д’Артаньяна належала, звичайно, Русланові… Він навіть зовнішньо нагадував такого красеня-героя. Дуже прикро, що мої «мушкетери» залишились без свого командира…

Не пригадую жодного конфлікту в школі, в якому би фігурував Руслан. Завжди охайний, усміхнений і відповідальний. Він ніколи не був багатослівним і не терпів несправедливості.

Звістка по те, що Руслан добровольцем пішов на війну, була для мене несподіваною, адже мені було відомо, що в нього були проблеми із здоров’ям і всі законні підстави не йти на службу… Я не міг уявити, як така добра, творча людина буде тримати в руках зброю. Очевидно, це героїчний вчинок.

За місяць до поранення Руслан перебував у відпустці. Ми зустрілися з ним у Ямниці… у військовій формі він був зовсім іншим… мужнім і сильним. Тільки глибокий погляд і посмішка нагадували мені вчорашнього учня. Руслан багато жартував, з великим захопленням розповідав про свою снайперську гвинтівку СВД, про чергування на блок-постах, про друзів-волонтерів, які ось-ось мають придбати для нього сучасний приціл. Розповідав про вірних побратимів, до яких мусить повертатися…

Звістка про поранення Руслана у новорічну ніч миттєво облетіла всю Ямницю. Хотілось вірити в те, що поранення не є важким і лікарі зроблять все, щоб врятувати цю мужню людину.

Разом із вчителями школи ми провели тоді акцію на останній дзвоник «Ліки замість квітів», зібрані кошти були передані мамі Руслана. Я постійно слідкував за повідомленнями друзів-волонтерів, хотілося вірити, що лікування буде успішним, і мужній воїн знову візьме в руки пензель.. Та жорстока доля розпорядилась інакше… Завжди буду пам’ятати його глибокий погляд і буду гордитися тим, що мав дотик до душі чудової ЛЮДИНИ.

Шаран Марія Василівна, перша вчителька

Багато років пройшло, але до сьогоднішнього дня пам’ятаю допитливі, з вогником Русланові оченята. З ним ми долали труднощі і радощі, впродовж трьох років разом ішли до знань у Вовчинецькій школі І-ІІ ступенів. Завжди акуратний, ввічливий, добрий, по-дорослому серйозний хлопець. Любив з дітьми і побігати, і в футбол пограти, та найбільше – малювати. Прибіжить до класу – і одразу за папір.

Згадую, що ще у 3 класі, беручи участь у конкурсі малюнків «Новорічна листівка», Руслан намалював палаючу свічу з гілочкою ялинки. Ця листівка припала мені до душі, її я зберігаю і до сьогодні. Ніхто не міг передбачити, що ця свіча стане символом його короткого молодого життя, яке віддав за нас, за Україну. Низький уклін матері за хороброго сина, за незагоєну рану в серці. Наш обов’язок – берегти і шанувати пам’ять про Руслана Слава нашим героям!

 

Андрій Павлушинський,

друг часів війни, ветеран АТО

Дружба з Русланом у мене почалась практично з перших днів, коли ми проходили підготовку на полігоні у селі Раковець. Ми потрапили тоді у 3-й взвод 26 роти. Стояли поруч в строю, часто спілкувались. На відміну від мене, він зарекомендував себе влучним стрільцем, і це не залишилось без уваги командування. Потім була підготовка у Харкові, а опісля вже у складі нашої рідної 5-ї роти ми відбули в зону АТО. Руслан взяв на війну дуже багато господарських інструментів (кілька ящиків!) і з перших днів безкорисно працював, щоб покращити благоустрій та військовий побут. Під час нашої другої ротації мені доля дарувала нагоду 3 тижні мешкати в одному бліндажі з Русланом, разом нести бойові чергування. Згадую, як однієї ночі він не розбудив мене, щоб я змінив його на посту, і всю ніч відчергував сам. Він пошкодував мене, дав можливість нормально виспатись, мотивуючи це своїм безсонням. Новорічної ночі сталось те страшне поранення…

Після того часто розмовляли по телефону, один раз я провідав Руслана в Київському госпіталі.

Я втратив друга. Він залишиться в моєму серці назавжди.

 

Віра Тимошенко, волонтер

(із сторінки RuslanYurchyshyn у Facebook)

Герої живі. Допоки жива про них Пам’ять.

Я дуже гарно пам’ятаю нашу першу зустріч. В ось тій палаті ЦВГ, що на фото. Він лежав на цьому ж ліжку. І посміхався своєю щирою посмішкою не лише мені, а й довколишньому світу.

-Космос!

-Віра. Шустра.

-Не турбуйтесь. Зі мною все добре, – примружує свої красиві очі лежачий Русланчик.

Доки я знаходилась в палаті, він постійно жартував і навіть налякав, коли запитала, що то за трубки стирчать і чому по них весь час проходить кров?

-То я збираю на кров’янку, – засміявся Руслік.

От цю його фразу запам’ятала назавжди і перестала боятись того страшного апарата, котрий тепер бачу в госпіталях дуже часто. Прийшли дівчата-волонтерки. З пензликами й фарбами. Руслачик розповів, що дуже любить малювати і вже щасливий, бо має такий гарний набір для творчості.

З ЦВГ нашого Героя перевели до госпіталю МВС. Там він лежав в одній палаті з Льошою КАМАЗиком. Вони- побратими. Палата не закривалась ні на мить. То було ціле паломництво дівчат, котрі несли смаколики, малюночки, дитячі іграшки. Пісні та жарти. З цим завжди привітним та доброзичливим хлопцем хотіли поспілкуватись, мабуть, всі волонтерки. Пам’ятаю, як до палати вже в цьому госпіталі зайшла мама Марія Іванівна. Не було місця не те, що сісти, навіть стати. Саме там я познайомилась із Мамою. Мамою Героя. Маленькою, сильною, вольовою жінкою. Руслік поїхав за кордон. Ми переписувались у ФБ і відслідковували його успіхи. Космічна Людина з космічними планами! Сміливий. Яскравий. І дуже скромний. Пішов із життя не на полі бою. Відлетів у  Космос.  До  побратимів. Коли  вже  здавалось  всім,  що  найгірше  позаду. І ось. Через довгі місяці отримала повідомлення, що Мама передала мені подаруночок. Не мала часу забрати, аж вчора випала нагода. Оксанка принесла ось цю картину. Це- найбільші нагороди для нас, волонерів – подарунки від рідних. Цінні й теплі, як сонце. Разом з вишитою бісером картиною в красивій рамці було ось це фото. Взяте з моєї сторінки в ФБ. Заламіноване. До сліз…Русліку, ти з нами! Космічно-усміхнений Герой. Ти назавжди в нашій пам’яті й серцях. Маріє Іванівно, щира дяка Вам за Сина. І за цю красу та увагу.

Здоров’я Вам міцного. І небайдужих людей поруч.

 

ElenaBelyachkova, волонтер

Руслан Юрчишин. Є люди, які запам’ятовуються, бо вони особливі. Так і з Русланом. Художник, творча людина з тонкою душею, з сумними очима та ніжною посмішкою. Здавалося б, творчі люди мають бути зовсім далекі від війни… Алеколи зовнішній агрессор шматує твою країну, то на її захист стають такі незвичайні люди. Творчий та добрий Руслан став Воїном з позивним Космос…. З ним ми познайомились в січні 2015 року в Київському військовому госпіталі, куди його привезли на лікування після поранення. Руслану було недобре від болю, він був зовсім блідим та слабким… Довгі дні, місяці лікування. Руслан поступово відновлювався, але нога все одно не давала спокою… Руслан настільки був світлою людиною, що, не дивлячись на місце його лікування – чи то військовий госпіталь, чи госпіталь МВС, чи інститут ортопедії та травматології – у нього завжди було багато відвідувачів (друзів, знайомих, просто небайдужих людей). За той рік життя після поранення у Руслана з’явилось чимало надійних друзів, він був оточений любов’ ю, і вона його надихала та мотивувала. Руслан вмів бути справжнім. Він був джентльменом, він знав, як і коли дарувати квіти жіночій частині відвідувачів. Він багатьом обіцяв намалювати портрет, впевнений був:  ще ж все життя попереду… Потім було лікування в Греції, повернення в рідну Україну. Руслан був легким на підйом для різних культурних заходів. В його товаристві було приємно, цікаво та комфортно. І він не жалівся, що у нього болить. Обговорюючи наприкінці 2015 року створення волонтерського фотопроекту “Якби не війна”, я говорила з Русланом про те, що ми хочемо відзняти його в блоці “Незвичайні професії”, бо не кожен художник здатен стати Воїном та піти на війну… Руслан пропонував варіанти того, що він може взяти на зйомку. Також обговорили  те, що він намалює для нашого проекту портрети загиблих Захисників. У грудні 2015 року була остання розмова з Русланом. Початок 2016 року – дзвінок від подружки Оксанки: «Руслан помер, серцева недостатність…» Шок… Як помер? Чому так?!!! Відповідаєш на запитання і повідомлення про Руслана, але й сама не віриш тим словам. Помер, немає його більше… І в нашому проекті “Якби не війна” “Руслан став Воїном небесного війська… Досі до кінця не віриться, що Руслана немає, що він більше не набере і не скаже тихенько: “Привіт!”Він просто кудись поїхав,  і я не видалю його номер… Слава та шана Воїнам!

Допис відElenaBelyachkovaіз сторінкиRuslanYurchyshyn у Facebook

Про нього писати найважче, і не тільки тому, що його немає, а тому, що ми його знали особисто, дорогий друже Руслане. Ми познайомились у київському військовому госпіталінапочаткусічня 2015 року. Втомлена, але приємна посмішка, сумні та добрі очі. У Руслана завжди було багато відвідувачів, він був гостинним та привітним. Був гарним та надійним другом. Люблячі очі мами – Марії Іванівни з надією та болем дивились на сина, бо вона хотіла тільки одного: його найшвидшого одужання… Потім Руслан полетів до Греції на лікування, а ми чекали тільки гарних вісточок про його успіхи в одужанні….Нові враження, емоції, почуття, друзі, його там любили і люблять… Він повернувся до України, додому, де на нього чекали рідні та близькі, друзі, де всі раді були його бачити…Руслана турбували болі в нозі, але він завжди був радий приєднатись до волонтерсько-бійцівської банди та разом піти на концерт, виставку або ж просто прогулятись, випити кави… Наприкінці грудня 2015 року він зателефонував і вибачився, що давно не дзвонив, сказав, що обов’язково зустрінемось, коли він повернеться з Івано-Франківська. Руслан погодився прийняти участь в нашому фотопроекті, який ми мали намір розпочати після новорічно-різдвяних свят…Того дня він подзвонив багатьом, пообіцяв, що з усіма побачиться…. 2 січня 2016 року, ранішній дзвінок, сказали, що Руслана більше нема, що зупинилось серце…Не віримо, не віримо і не розуміємо, як так могло статись…Чому, чому саме він?…Потім були тільки дні спогадів і сліз…Я не можу й досі видалити з телефону номер Руслана, бо важко, дуже важко… Страшне горе для Марії Іванівни, він був її улюбленим сином, її надією…

2015 рік – рік любові, поваги, щирої дружби, підтримки та допомоги для Руслана…Він пережив багато емоцій, у нього були великі плани… Але ми впевнені, що Руслану там добре, що йому там не болить…Спочивай з миром, Русланчику, ми будемо тебе пам’ятати, завжди…Світла пам’ять нашому Герою, нашому Другу!

Допис ElenaBelyachkova від 16 жовтня 2017 року, Київ

Відповідально та зворушливо…Мала за честь вручити подарунок до дня народження Андрію Цаплієнку від мами нашого друга Руслана Юрчишина,  якого вже майже два роки немає з нами, але в серці та пам’яті він завжди поруч… Руслан хотів намалювати його портрет, але не встиг…Марія Іванівна реалізувала його мрію – вишила портрет Андрія до його дня народження…Неочікувано для Андрія…Важко було говорити…вітання з комом у горлі і сльози на очах…Андрій пам’ятає Руслана, бо його неможливо забути, бо він “якийсь незвичайний був”…

 

 

Віталій Омельчук, командир взводу,

старший лейтенант, м. Львів

«Надійний та щирий друг»

Вперше я зустрів Руслана на полігоні у Раковці, де ми проходили бойове злагодження перед виїздом у зону АТО. Як тільки ми познайомились, у нас одразу ж склалися дружні стосунки, як і, зрештою, зі всіма іншими воїнами нашого підрозділу. Інакше і не могло бути, оскільки Руслан був відвертим, щирим та дуже добрим хлопцем. На той час він мав деякі проблеми зі здоров’ям. Я запитався у нього: “Руслане, як же ж ти із таким станом опинився тут?” А він відповів: “Розумієш, я не можу інакше; знаючи, що такі ж хлопці, як я, воюють, а я ні, не зможу себе почувати добре”. З подальшої розмови я з’ясував, що Руслан збирався іти до кінця, до перемоги. Ще мене дуже приємно здивувало, що, окрім всього, Руслан був творчою людиною, мав “золоті” руки”. Перед виїздом у зону він прихопив із дому інструменти, що могли б стати у пригоді, оскільки на позиціях так чи інакше, окрім несення бойових завдань,часто було необхідно щось полагодити або з нічого зробити щось дуже необхідне.

За штатним розписом Руслан починав як звичайний стрілець. Потім ми дізналися, що він має усі природні дані для того, щоб бути снайпером, цього  дужехотілось і Русланові. З того часу, згідно з штатним розписом, Руслан продовжив службу як снайпер  аж до моменту, коли він, на превеликий жаль, отримав поранення в ході бойових дій в Луганській області. Я згадую той день, а точніше ніч, коли отримав по рації повідомлення, що у нас 300-тий. Я і думки не міг припустити, що 300-тим виявиться Руслан;а потім його привезли з позиції закривавленого. Поранення було дуже тяжким, але Руслан тримався мужньо. З того часу він пережив декілька складних операцій, а ми (наш підрозділ) продовжували службу. На жаль, поранення виявилось дуже серйозним і Руслан не міг далі служити з нами. Йому було дуже тяжко перенести морально те, що ми там, а він тут, про це він мені одного разу сказав. Я та й інші наші хлопці жалкували, що його з нами надалі не було, бо це був друг,  якому можна було довірити своє життя; а це  дуже важливо за тих обставин, коли ти знаєш, що тебе “прикриє” твій побратим. Після нашої демобілізації здавалося, що життя буде продовжуватись, ми будемо зустрічатись колективом хоча би раз на рік. На жаль, десь за півроку після нашої демобілізації я дізнався, що Руслана не стало: не витримало серце, як наслідок декількох складних операцій. На похорон Руслана прибуло більшість солдат нашого підрозділу. Це свідчило про те, якою людиною був Руслан: щирим і надійним другом. Можу стверджувати, що таких людей, як Руслан, на жаль, зустрічаєш рідко у житті.

Зараз ми з хлопцями зустрічаємось хоча би раз на рік, згадуючи наше спільне життя на службі. І завжди є теплі спогади про нашого Руслана. Велике дякую мамі Руслана пані Марії, що виростила такого доброго, щирого на надійного друга. На жаль, життя вкотре доводить: найкращі люди помирають першими.

 

Ярослав Тихоліз, друг, однокласник

Руслан завжди був спокійний і врівноважений, це був «свій хлопець», надійний друг, яких небагато.  Характер бійцівський, сильний. Він ніколи не запізнювався, був пунктуальний, і якщо дав слово, то точно його дотримав. Таким був зі школи і не змінився. Був душею компанії, дуже культурний хлопець, от він ніколи не вживав нецензурних слів, як то буває між чоловіками.

В ту останню зиму по приїзді з Греції ми з ним зустрілись в кафе, посиділи, поговорили. По ньому не було видно, що він пройшов війну. Руслан любив спорт, і в ту останню зустріч говорив мені: «Слава, от підлікуюсь – і підемо з тобою в спортзал. Навчиш боксувати, бо треба форму відновити після всіх цих лікарень».

Через кілька днів для мене був шок, коли прийшла звістка про його смерть. Добрих людей Бог забирає швидко.

 

Тетяна Ярощук,

друг, м. Івано-Франківськ

Обіцяла написати спогади, але це виявилось  надзвичайно складно. Тяжко. Тяжко повірити, що Руслан “фізично” не з нами, а тільки живе в наших спогадах. В той час, коли не стало Руслана, я ставила собі одне питання: ЧОМУ САМЕ ВІН? Тепер я розумію, що Бог потребує при собі мати Янголів, Янголів-Охоронців, таких, як Руслан. Він був мало говірким, наймилішим, найдобрішим і найщирішим, кого я знала. Він терпів біль; щоб не турбувати інших, був веселий з друзями і сумний на самоті; дуже гарно малював. Так чітко запам’ятався один день:  було 14 лютого 2015,  Руслан (на милицях) і Олексій, його сусід в палаті (на інвалідному візку) з самого ранку “пішли» і «поїхали” (не знаю, як правильно це назвати, але так і було!) купувати квіти для всіх дівчат, які могли в цей день зайти до них в палату. Я до сьогодні не знаю, як їм це вдалося, але таки вдалося! І в цьому був весь Руслан…

А це з його сторінки в той день.

Пачків Оксана, односельчанка

Ми з Русланом – майже ровесники.  Вчились в одній школі, ходили однимикоридорами,  звичайно, пам’ятаю цього хлопця, хоча близькими друзями чи навіть і добрими  знайомими ми не були. Але все-таки є два епізоди, які я хочу пригадати і які вже сьогодні я бачу дещо в іншому світлі: вони з минулого ще раз доводять, що це все-таки була далеко незвичайна людина.

Одного разу ми перетнулись з Русланом на Різдво в гостях у наших спільних знайомих. Зі своєю маленькою донечкою я прийшла поколядувати до подруги Оксани, там був і Руслан, її близький родич. Говорили, жартували, сиділи за святковим столом. Руслан був якраз навпроти мене. І от я як сьогодні бачу його погляд. Ще тоді мені подумалось: «Які дивовижні очі!» М’який, теплий, оксамитовий, дуже глибокий погляд, трохи примружені очі, з яких немовби зсередини йшло якесь світло. Магнетично просто. Вже потім, коли дізналась, що його фронтове псевдо– «Космос», зрозуміла, що це теж не випадково. Саме такі то були очі, космічно глибокі. Він таким теплим зором дивився на мою малу, посміхався, знову дивився. Мабуть, йому цікаво було бачити таку маленьку-маленьку людинку, мабуть, любив дітей. То минули вже роки, а той погляд я чітко, виразно пам’ятаю й досі.

А ще я постійно бачила Руслана в роботі. Він разом із дядьком у тих же таки родичів, моїх сусідів, будував будинок. Допомагав, викладав бруківку, плитку. Це все було ще до війни. А я щодня гуляла з малою, віталась, щоразу на моє ямницьке привітання «Боже помагай!» щиро відповідав мені: «Дякую, дай, Боже, здоров’я!» І працював, працював, працював. Щодня в русі, в роботі, енергійний, повний сил. Я і сьогодні, йдучи повз цей вже давно збудований будинок, згадую ці руки, які тут так багато вклали.

А сьогодні я пишу про Руслана роботу. В минулому часі. Але є в цьому світі щось, що не минає. Як ті очі, які, я впевнена, бачать нас і зараз…

Оксана Гаврильчук-Бибик, сестра

Два найгірші нові роки у моєму житті – 2015, 2016.

2015 – Новий рік, коли Руслан мене вперше  в житті не привітав. Я відчувала: щось сталося, бо просто так він не міг це забути. Цілий ранок намагалась до нього додзвонитись, але марно. І аж ближче до обіду, коли нарешті на тому боці підняли трубку, я почула чужий голос: «Руслан зараз не може говорити». Тоді я вже знала точно, що сталось щось недобре. Через деякий час Руслан передзвонив сам, сказав: «У мене все добре». Це був девіз його життя. Що б у нього не сталося, він завжди говорив: «Все буде добре». «Сестричко, не переживай, мене поранили вночі, а зараз зробили операцію. Але мамі не кажи!» Важко було мовчати, коли тітка телефонувала, а я не могла сказати жахливу правду.

Багато операцій, багато болю довелось йому перетерпіти. Через рік ми думали, що все найгірше вже позаду, але ні… Наступний Новий рік 2016 був ще страшніший – смерть Руслана. Для мене це була і залишається важка втрата. Скільки планів у нього було! Але страшна передчасна смерть перекреслила все.

Руслан – герой! Пам’ять про нього вічно житиме в наших серцях. Кажуть, що Господ забирає найкращих, а  він таким був. Я впевнена, що йому там добре. Одного разу він мені приснився і сам це сказав…

Я горда, що мала і маю такого братика.

 

Оксана Сосіденко, волонтер, Київ

Ми познайомились з Русланом у Київському

військовому госпіталі на початку січня 2015 року.

Він був важко поранений в новорічну ніч. Потрапив в Київський госпіталь вже після декількох етапів операцій та лікування в різних госпіталях після евакуації із зони АТО. Поранення було дуже серйозним. Я тоді запам’ятала Руслана блідим як стіна, але з усміхненим поглядом. Ще декілька місяців Руслан лікувався в військовому госпіталі, ми затоваришували з ним. Відвідувачів у нього завжди було вдосталь, адже він був привітним, із задоволенням спілкувався. Ми дізналися, що Руслан – художник. Хтось навіть приніс йому все потрібне для малювання.

Пізніше було лікування у госпіталі МВС та Інституті ортопедії.

Хочу згадати про те, що Руслан був дуже чемним, добре вихованим, уважним чоловіком. На 8 березня він купив відро троянд і дарував їх дівчатам-волонтерам, які навідували його в госпіталі в цей день. Таким він був галантним джентльменом.

Все було наче добре: багато нових знайомств, спілкування, походи в кіно, на концерти, на каву, на якісь волонтерсько-патріотичні заходи в Києві та Франківськую Проте нога Руслана все не загоювалася. Він не міг обходитися без милиць, йому дошкуляв біль, але він цього ніколи нам не показував. В цьому його унікальність. Він посміхався і казав, що в нього все добре. А у нас – волонтерів серце обливалося кров’ю.

Я дивувалася, звідки сили. А зараз розумію: він хотів сповна насолодитися життям, пити його великими ковтками, відчувати кожною клітиною тіла, не гаяти жодної секунди. Наче щось знав…

Раптом наприкінці квітня з’явилася велика надія на одужання Руслана – йому запропонували поїхати на реабілітацію до Греції. Там він пережив ще 3 операції, його встигла полюбити українська діаспора в Афінах. Він затоваришував з багатьма з них, бував на сімейних святах. В Афінах за сприяння Посольства України в Греції навіть відбулася персональна виставка художніх робіт Руслана. Для цього мама Руслана, Марія Іванівна, передала до Афін всі його картини. І саме в Греції Руслан по-справжньому повернувся до малювання і написав морський пейзаж. Відомий військовий журналіст Андрій Цаплієнко зняв сюжет для ТСН на 1+1 про перебування наших хлопців на реабілітації в Греції. Здогадайтесь, хто був головним героєм цього сюжету – звичайно ж, наш Руслан!

В Греції Руслан пережив ще 3 операції, планувалася щонайменше ще одна навесні 2016 року. Нажаль, не сталося, як гадалося….

Згадуючи Руслана, я розумію, що той рік життя був даний для того, щоб він став частиною ще багатьох життів, щоб він знайшов людей, які стали важливою частиною його життя. І мені іноді здається, що той рік за насиченістю подіями був чи не більше, ніж більша частина усього його життя. Це був яскравий спалах, як полум’я свічки, яку ще маленьким Руслан намалював для своєї першої вчительки. Цей малюнок і досі береже його перша вчителька…

Руслан і зараз об’єднує людей. Його мама – Марія Іванівна – після смерті свого дорогоцінного сина знайшла певний спокій у вишиванні. Свої шедеври вона дарує людям, які знали Руслана.

Я вже маю велику колекцію вишитих картин на згадку про Руслана. Вони мають почесне місце в моїй міській квартирі, а частина з них прикрасила стіни заміського будинку моїх батьків. Минулого року завдяки Руслану і Марії Іванівні я познайомилася з журналістом Андрієм Цаплієнком. Марія Іванівна вишила для нього картину, а я мала передати її йому. А цього літа я отримала почесне завдання від Марії Іванівни передати вишиту картину ведучій ТСН Марічці Падалко. Це неймовірно, але Марія Іванівна випадково познайомилася з нею на урочистостях на площі біля Михайлівського Золотоверхого Собору, присвячених всім загиблим у війні героям.

Марія Іванівна завжди каже, що це Руслан їй підказує, що потрібно робити, для кого потрібно вишити картину, кому потрібно подарувати.

Так Руслан продовжує бути частиною мого життя. Він об’єднує всіх, хто знав його, і ба більше. Щороку в середині травня ми, його друзі, побратими і навіть ті, хто дізнався про Руслан вже після його смерті, традицію збираємося у Франику (так Руслан любив називати своє рідне місто). В Центрі патріотичного виховання талановиті школярі роблять дуже зворушливу виставу-присвяту пам’яті Руслана. Збирається дуже багато людей, лунають спогади про Руслана, і моє серце радіє, що пам’ять про нього живе!

В 2017 році під час такої події я познайомилася з волонтером зі Львова Оленою Живко. Вона дізналася про Руслана вже після його смерті. Українська діаспора в Греції зібрала кошти і купила для зони АТО реанімобіль, назвавши його «Руслан» на честь Руслана Юрчишина. Згодом після того, як реанімобіль потрапив під ворожий обстріл в зоні бойових дій і був вщент знищений, українські греки купили ще один реанімобіль, назвали його «Космос». Саме Олена Живко передавала цей реанімобіль на фронт. Тепер ми з Оленою щороку зустрічаємося у Франківську. Руслан єднає людей.

Ім’ям Руслана названа спортивна школа на Прикарпатті, в пам’ять про нього проводять спортивні турніри, дякуючи багатьом журналістам, про нього дізналися багато людей. Це дуже круто – але є одне АЛЕ: Руслана немає з нами…

Вічна пам’ять, спокою світлій душі Руслана!

 

Тетяна, проживає в Афінах, родом з окупованої Горлівки

(наводимо мовою оригіналу, щоб не втратити інтонацій спогаду)

Бесконечно жаль терять светлых, теплых, талантливых людей. С одним из таких мне посчастливилось познакомиться в одной из больниц Греции, где лечились украинские бойцы по программе НАТО. Руслан, Русик – весь персонал госпиталя был им очарован. Его палата никогда не была пустой, несмотря  на то, что персонал не говорил на русском. Кто бы не заходил в его палату, одним взглядом он поднимал всем настроение и вселял надежду и веру в лучшее и в человеческие души. Люди приходили поддержать его, но в итоге понимали, что они получили поддержку от него и мощнейший толчок жить и радоваться жизни. Он мог стать чудесным художником. Он мог стать кем угодно во благо людей и нашей Украины. Но не выдержало сердце… Перестало биться… Я знала мальчика-воина…мужчину…мгновение…

А его сила духа, теплота взгляда, мягкая улыбка и любовь к людям и к жизни останется во мне до конца дней.

Глубочайшее соболезнование матери Героя и всем, кто имел счастье прикоснуться к душе светлого человека по имени Руслан.

Земля ему пухом и вечная слава.

 

Катерина Василівна Дітківська,

волонтер, «бабусина сотня»

При першому знайомстві Руслан не говорив нічого, лише посміхнувся. Його привезли з реанімації, капали. Бачила, що йому дуже боляче, але виду він не подавав, посміхався. Нічого зайвого не хотів брати, завжди говорив, що у нього вже все є. То, бувало, коли спав, ми залишали на тумбочці їжу, яку рекомендували лікарі: домашній бульйон, соки, гранати (Руслан втратив багато крові). А ввечері, після 18.00., його приходили провідати всі молоді волонтерки госпіталю, юні, гарні дівчата. Щось наче притягувало до нього, вони ніколи не оминали його палату, згадують досі його незвичайну посмішку. І серед них я – бабуся з котлетами, биточками. Волонтерка Аня, яка на пару зі мною ходила, смажила картоплю з м’ясом, грибами, чорносливом. Йому не можна було таку їжу вживати, але ми все одно приносилий  залишали, щоб його друзі, які постійно бували в палаті, теж не були голодні. Руслан завжди говорив: «У мене все є». Навіть тоді,коли на тумбочці стояла порожня тарілка (я принесла йому дві, синю і жовту). Дуже часто запитував, чи принесли ми щось хлопцям, переживав, щоб не були голодні.

На старий новий рік я прикрашала ялинки цукерками для наших поранених захисників. Коли принесла таку Руслану, він так зрадів, як мала дитина! Казав, наче вдома побував.

Говорив він мало. «Ти звідки?» – питаю. «З Франика», – відповідає. «Щось я такого не знаю», – кажу. А він сміється. У Руслана була дуже гарна, космічна посмішка. Був неймовірно добрий, привітний. Заходиш – капають капельницю. А він каже: «Посидьте зі мною», – і знову та ж посмішка. Космічна посмішка. А очі були сумні. Не сміявся він очима.

Сказав, що малює, а я теж поділилась, що захоплююсь малюванням, правда, роблю це не фарбами, а технікою «ошибана» (різновид флористики, виготовлення картин з природних матеріалів). Йому це стало цікаво, тому я принесла йому картину, намальовану листям, і він довго її роздивлявся. Про малювання розказував із захопленням, а ще я дізналась, що мріє у майбутньому спробувати фігурну ковку (виготовляти ковані решітки, огорожі тощо). Я пообіцяла йому купити книжку про ковку, але не знайшла, насправді мало видань на цю тему.

Згодом Руслана перевелив госпіталь МВС, потім – реабілітація в Греції.

Чуйний, добрий, такий гарний! Мріяв житиі  творити. Про смерть Руслана мені написали волонтери. Зразу був сильний біль… Як так? Такі люди просто повинні жити! Це Герої нашого часу, приклад для молодих поколінь. Він міг через хвороби не піти на війну, але пішов… Світла пам’ять нашому Руслану… Герої не вмирають… Вони просто продовжують жити на небесах…

А 29.08 2018 я вперше зустріла маму Руслана Підійшла до маленької, гарної жінки з портретом в руках і запитала: «Ви мама Руслана? А я його провідувала в госпіталі». На тоді мама була знайома вже з багатьма волонтерами, а зі мною – ні.

  • Я фотографувала Руслана в госпіталі і віддала йому всі фото.
  • Ті, що в зеленій футболці? – мама заплакала; дякувала мені, хвилювалась.
  • Ми обмінялись телефонами і я провела її до автобуса. А потім Марія Іванівна зателефонувала мені, взяла адресу, вишила і вислала мені картину. Її вишиті подарунки є у всіх волонтерів. А я відтак зібрала 70 фотографій Руслана і вислала альбом мамі. Ось так і живе пам’ять про нього…

 

Олександр Ярощук(позивний «Глобус»),

сотник Третьої сотні Самооборони Майдану

Спершу, мабуть, про знайомство. Як це було. У січні 2015 – страшна аварія, в яку потрапила машина із хлопцями добровольчого батальйону  Кульчицького. Більше десятка загинуло, були тяжко поранені. Серед них – побратим «Камаз». Я прийшов до нього у госпіталь. Там у палаті двоє. Наш «Камаз» і другий – «Космос». Познайомились: «Руслан. Космос». І так непомітно переплелось, зрослось. Говорили про все, абсолютно про все: про життя, про батьків, ким був, ким стане. Я старший від нього, та спілкування було дуже чесним і справжнім, відкрито і багато говорили на будь-які теми; можливо, йому саме не вистачало оцього плеча батьківського, плеча досвідченого.

Був біль, це було видно. Але тримався. Розряджали ситуацію анекдотом, жартом, але біль від того не слабшав. Були моменти, коли в очі кидалось, який блідий, як запали щоки, але погляд приковувало не це. Очі. Глибокі, сумні очі.

Розпитував, яка ситуація на фронті, відчував себе відповідальним і бездіяльним, і це певною мірою мучило. В його очах я бачив біль від неможливості себе реалізувати там, де би хотів бути і де би був потрібний.Це людина справжньої, твердої відповідальності в конкретний момент. І в майбутньому ця людина могла себе реалізувати в будь-якому варіанті, в  будь-якому. Талановитий, компанійський, справжній.

Коли трохи подужав, постійно з госпіталю тікав до нас, на Печерськ, у волонтерський центр. Не раз говорив йому: «Ну куди? Чого? Тобі ж не можна, лікарі не дозволяють». А він все одно приходив, постійно хотів чимось допомагати, щось понести, загрузити. Приїхала машина – вже тягне якісь мішки, вигружає-вантажить. Хотів бути причетним. Перед черговим рейсом на схід під час ромови засунув мені щось у кишеню, дуже старався непомітно. Потім дивлюсь – 150 євро. На мої заперечення і питання відповідей було багато: «Я теж хочу хоч чимось допомагати. То на заправку. То на дорогу. А якщо в дорозі щось станеться? Я так хочу».

Потім була Греція. Зідзвонювались, спілкувались. Коли дізнався, що в мене не квартира, а будинок, обіцяв приїхати і його розмалювати.

  • Я тобі розмалюю дім . Що хочеш, намалюю. Хочеш, космос намалюю?
  • Та ні, вже краще глобус, – жартували.

Потім перед Новим роком той же «Камаз» і Руслан поїхали в Карпати. Дзвонив, вітав з прийдешнім новим роком. А потім зателефонував «Камаз», сказав, що зайшов у кімнату до Руслана, а то вже все…

Це було яскраво. Комета пролетіла – і погасла.

Лишилась пам’ять… І біль…

 

Спогади про Русланаза матеріалами особистої сторінки у Facebook

 

«Я різних людей бачив у житті, але його я зразу відмітив як неординарну особистість»

Олег

«Мене він покорив своєю скромністю, мужністю, чоловічою шляхетністю і надзвичайною людською порядністю. Мені постійно хотілося щось йому приємне зробити, чимось смачним пригостити, допомогти якось, стати в пригоді. Він був таким скромним чоловіком, що мені приходилось без його згоди щось робити для нього»

Олена Кіцак

«Від нього йшла якась світла й шляхетна енергетика»

Марія

«Запам’ятаємо його назавжди сонячним і світлим… Душа компанії, улюбленець, веселий і доброзичливий хлопець, стриманий і приємний у спілкуванні; познайомитись з ним і провідати хотіла кожна з волонтерок»

Віра Тимошенко

«Руслан за станом свого здоров’я не був придатний до служби в армії, за своєю професією був зовсім далекий від військової справи, за своїм гуманістичним світоглядом – муху не зобидить. Вдумайтесь, люди добрі: щоб мати право піти на війну, йому прийшлось давати хабарі у військкоматі і в лікарні; щоб захистити від лиха не тільки Україну, але й тих, які в цей час беруть за це хабарі»

Ігор

«В нього влучив російський снайпер… Саме російський, тому що був оснащений найсучаснішим обладнанням для нічної стрільби, найсучаснішою далекобійною зброєю; тому що стріляв з такої відстані, що й  пострілу ніхто не почув. Та ще й вночі… І цілився саме в ногу, під бронежилет, там, де артерія. Це сталося в новорічну ніч…»

Василь Володимирович

«Розривна куля завдала йому страшенних ран і ушкоджень, але тоді побратими і лікарі його врятували… А через рік серце цього мужнього чоловіка не витримало навантажень»

Анатолій

«Чому Бог подарував йому ще рік життя? В чому був Божий замисел? За цей час він увійшов у життя багатьох людей, збагатив, змінивши мислення і життєві переконання, наповнивши його іншим, правдивим змістом і… пішов на небо. Спочивай з миром, Руслане!»

Олег Вікторович

«Руслан Юрчишин – скромный, искренний и добрый человек, воин, художник. Имел честь знать этого замечательного человека. Познакомился с ним в отделении травматологии киевского военного госпиталя. Через некоторое время его перевелив отделение гнойной хирургии – нога после ранения не совсем поддавалась лечению. Как то, общаясь с Русланом, узнал у него, что он – вольный художник. Подарил  ему комплект для рисования, но как-то не сложилось… Боль в  ноге была более частым «гостем», чем вдохновение и желание что-то рисовать… Общались, переписывались и… – и теперь он не с нами. Помню…»

Олег Зуев

«Смерть забирає найкращих…»

Назар Зуб’як

«Світле сонечко, янгол, завжди посміхнений попри весь біль, який тобі прийшлося пережити. Ти назавжди залишишся в наші пам’яті таким світлим, яким ти був при житті»

Ігор, Ліля Михальські

«Ти не шкодував своє життя за нашу Україну. Твоя жертва для Миру є надто великою.

Валентина Володимирівна

«Сегодня педколлектив нашей школы помянул Руслана. Для нас он тоже стал родным, когда приезжал к нам в гости. Помню суету вокруг него, а он от всего отказывался: от удобного кресла, от кофе и печенья, такой скромняга. Тогда учителя подходили ко мне и спрашивали о том же кресле, кофе и печенье,  и я соглашалась за него, чтобы ему было удобно и уютно. Помнится шикарная школьная ярмарка с домашними вкусняхами и детскими поделками в честь дорогого гостя.  Помню, как смеялись с ним над малышнёй из младших классов. Этот удивлённый громкий детский шёпот ” Это же военный! Самый настоящий! Живой!”Ты живой в наших сердцах и в нашей памяти!

ДиректорКиївської школи № 258.

«Памятаю Руслана, коли він був на лікуванні в Греції, цей світлий, скромний, мужній хлопчина так нам всім полюбився!Усміхнений,  з сумними очима. Коли в Афіни прийшла страшна звістка, нам не хотілось вірити, ми відразу зрозуміли, що він завжди залишиться в наших серцях. І це не були просто слова, нас так вразила історія життя цього хлопчини, що ми організували збір коштів серед української громади в Греціі і купили реанімобіль, який доправили в Україну і передали добровольчому батальйону Госпітальєри. Реанімобіль назвали “Руслан “. Світлана Мілевич

«Я воліла б, щоб ти жив, радів життю, був щасливим, Руслане … Але шкода….Ти на небі…

Натомість про тебе пишуть в книжках пам’яті та газетах, твоїм ім’ям називають спортивні школи та турніри, школярі присвячують тобі пісні, на згадку про тебе твоя матуся Марія Іванівна вишиває чудові картини, дарує їх тим, хто знав тебе, і таким чином об’єднує нас. А твої побратими, родина та друзі вже мають щорічну традицію зустрічатися у Франківську в середині травня, щоб говорити та згадувати про тебе…Людина живе поки її пам’ятають.
Нехай все більше й більше людей знають про тебе справжнього, про твої захоплення, мрії, твоє життя, яке ти віддав Україні, згорівши, наче намальована тобою в дитинстві свічечка…»

Оксана Сосіденко

Згадую,згадую,згадую…

Сльози гіркі-полин.

То все- не може правдою.

Русліку,  ти ж живий!

Сонячновсміхнений Космосе!

Ти десь поміж зірок.

Боляче,боляче,боляче!

Тебе забрав Господь!

В пам’яті -лиш найкращеє.

Посмішки і слова.

З нами?Мабуть,що з нами ти.

Русліку,нас пробач…

Віра Тимошенко

 

 « Лиш мати – вміє жити,

аби світитися немов зоря…»

Возвелич мене, мамо. А я ж бо тебе возвеличу
тьмяним болем своїм і любов’ю, тугою, як смерть.
Усамітнений, сивий, гінкий, не молю і не кличу —
поминув мені світ і пішов, мов з-під ніг, шкереберть.
Та караюсь тобою. Одною тобою, кохана,
сивиною твоєю, сльозою, крутою, мов сіль.
Ти мій дар піднебесний, моя незагоєна рана,
перший спалах моїх геніально-чутких божевіль…
…І спрацьовані руки, мов кореневища дубові,
вузлуваті, скоцюрблені, скляклі, неначе горіх,
пишуть вір ієрогліфи, крики своєї любові,
осягнути якої немога і навіть зближатися гріх.
У кутку при іконі простоїш, як свічка, до рання,
не збіжить ні сьоза: Богородиці плакати — гріх.
Шарлатовою скрипкою скрипне раптове світання,
бо й не зчулася ревна, як рання зоря зайнялась.
Запомоги прошу, мій Владико, мій Господи, сили
дай достояти тут, щоб для сина себе не згубить.
Світ немилий без тебе, моя Богородице сива.
Дай побачити тільки, зирну на хаплиночку-мить.
Бо, напевне, і в смерть я рушатиму вслід за тобою,
ув огонь і у воду. Тож тільки твої небеса
розпадуться колись над моєю тяжкою бідою,
і набезвік пробуде твоя вечорова краса.
І над тим над вишневим, над карим твоїм повечір’ям,
як веселка тремка, лазуровий твій усміх сумний
затріпоче, заграє над всім пережуреним миром
і спаде з пеленою зірок зворохобленийрій.
(В. Стус)

Цей вірш великого Василя Стуса не випадковий у нашій роботі. Найвеличніша і найважча місія на землі – материнство. А матір, котра втратила дитину, напевне, несе хрест, співмірний хіба що Ісусовому. Мати Марія Іванівна Юрчишин, така маленька і така могутня жінка, із сталевим стержнем, несе свій хрест із непохитною вірою в те, що Руслан пішов не марно. Вона по краплині збирає і зберігає пам’ять про нього; вона вишиває ікони, картини і дарує їх всім благодійникам Руслана і близьким його серцю людям; вона організовує Зустрічі Пам’яті, є активним учасником всіх проектів, пов’язаних з його ім’ям; вона спілкується з волонтерами і побратимами, вона живе, за себе і за нього. Ця мужня жінка – приклад, «як треба», «як можна» для всіх, хто втомився, хто розчарувався.

Рана, яка ніколи не загоїться. Мама Марія розповіла, що про поранення сина дізналась чи не останньою. Знали вже всі: родичі, знайомі, побратими. А Руслан до останнього забороняв говорити матері, аби її не хвилювати. Аж лікар, бачачи, що біля нього в госпіталі нікого з рідних немає, тільки волонтери, просто таки заставив їй зателефонувати. Також мама розповідала, що коли вперше відчинила двері палати, стояла немов укопана і не могла зробити й крок до ліжка, син був блідим і вимученим до невпізнання. Неможливо без мурашок слухати ці слова матері: «Руслан за все своє життя НІКОЛИ не підвищив до мене голос. Він від всього хотів мене вберегти»…

На одній із зустрічей мер Івано-Франківська Руслан Марцінків сказав про пані Марію слова, які варто процитувати:

«Немає для матері більшого болю, аніж пережити дитину. І немає більшої шани, аніж виховати Героя, що загинув заради інших.
Попри все мама завжди лишається мамою, навіть якщо дитини вже немає…Бо тільки вона зберігає найтепліші, найсвітліші спогади про своїх доню чи сина. А в них уся душа людини.Я всім серцем вдячний мамі Героя Руслана Юрчишина пані Марії. Після загибелі сина, снайпера Нацгвардії, вона не опустила рук і його історією надихає всю Україну. Він однаково вправно тримав у руках і пензель, бо був художником за покликанням, і гвинтівку, бо покликала Україна. Завдяки таким історіям виростають нові патріоти.А Руслан продовжує служити на фронті. Реанімобіль саме з таким ім’ям грецька діаспора передала в зону АТО. Бо свого часу Руслан Юрчишин надихнув боротись українців навіть за тисячі кілометрів від дому, у далекій Греції, де проходив реабілітацію після поранення.
Надзвичайно приємно отримати з рук пані Марії вишиту власноруч картину. В кожному хрестику я бачу те натхнення, ту жагу до життя, яка й далі сповнює цю велику жінку. Наш дух – незламний, тому ми – переможці!»

 

Інтерв’ю Руслана Юрчишина інтернет-виданню «Galka»

Маємо можливість почути Руслана навіть зараз. Навесні 2015 року він дав своє перше і останнє інтерв’ю. Думки чистої і світлої людини, справжнього воїна про героїзм, про війну, про побратимство можемо почути із цієї живої розмови, яка сьогодні, коли Героя вже немає серед нас, є для нащадків справжньою цінністю. Нижче наводимо повний текст розмови.

— Розкажіть як потрапили в АТО? Стати снайпером — це був ваш свідомий вибір?

– Мені прийшла повістка, але за станом здоров’я не проходив — мав проблеми з підшлунковую, крім того, внаслідок травми внутрішніх органів мені видалили селезінку. Я написав заяву, що маю бажання служити і скарг на здоров’я не маю. Так і взяли… За півтори місяці навчань мій командир відчув, що я можу: коли формували батальйон на полігоні у Львові, я потрапив на стрільби офіцерів і снайперів, відстрілявся з ними один раз, і було вже усе зрозуміло. Однак, та зброя, яку нам видавали… З нею я б не назвав себе снайпером. Вже коли сам почав собі на приціл збирати, і це дійшло до керівництва, то вони мені його з Австрії замовили. Куля швидше доїхала за приціл. Я його так і не дочекався…

— Як воно було там?

– Потрапив у 2-ий батальйон оперативного призначення. Стояли на важливій висоті, віджатій у сепаратистів, з якої проглядалися наші блокпости. Найближче відоме людям селище — Кримське, Лисичанськ теж недалеко. Точних дат не пам’ятаю, але десь з кінця літа і до січня протримався в бойових умовах. Як тільки нас привезли на останній об’єкт, на якому мене й ранили, нас почали бомбити гранатометами з першої години… Це була неділя, і ніхто не чекав такого повороту. Ми лише встигли вивантажити свій боєкомплект, а група, яку ми міняли, ще не встигла завантажитися. Це було якесь везіння чи щастя: в 15 метрах від наших ящиків з боєприпасами падали міни. Від тієї гірки і сліду би не залишилося, як і від обох рот — і їхньої і нашої…

За перші чотири місяці хлопці настільки здружилися, що інколи і через роки не можеш так довіряти людині. Хлопці там з цілої України. Більше бійців, мабуть, із Заходу країни, але є й хлопці зі Сходу. Був мужчина старший, років 60-ти. Але, його з нами не відправили, швидше за все на кухні залишили. А були молоді хлопці, які й в армії не служили, хоча строкова служба не є показовою. Ну і морально треба бути готовим. Якщо людина не хоче туди йти, то й не треба, щоб її насильно брали — це вже не боєць.
— Чи бували у вас ситуації, коли ви знали про розташування противника, а вони — по ваше?

– Я не міг далеко відходити від своєї вогневої точки, максимум на метрів 50. Навіть коли бачили в посадці групу, то відстрілювались і йшли зачистити територію на другий-третій день. Вони завжди забирали своїх, щоб розпізнавальні знаки познімати і зброю… На чергування старався вночі заступати, бо мені достатньо три-чотири години сну, а можу й добами не спати. А коли бачиш, що тебе поміняв напівсонний товариш, то і неохота його відпускати.
— Чим можна займатися годинами на чергуванні поки чекаєте ворога?
— У нашому варіанті — лише слухати і чекати. Наша гірка, була найвищою точкою в тому районі, з якої проглядалися і наші блокпости. Тому вона відігравала свою роль. Вдень нереально було не помітити звідти якусь техніку чи підрозділ. Старались втримати цю точку, і поки хлопцям це вдається.

— Як отримали поранення?

– На самий Новий рік. Інформація про те, коли чекати нападу проходить як в них, так і в нас. Тому керівництво попередило — чекайте на Новий рік “подарунок”. На свята нас завжди таким чином “поздоровляють”. Звично чекаємо мінометні обстріли чи гради, а тієї ночі близько до нашої висоти підійшла диверсійна група. Їм простіше — вони по “зеленках” і “посадках” бігають, а ми, що викопали, там і заховалися. Але вважаю, що це на краще, що в мене поцілив їхній снайпер: краще мене одного, ніж якби перестріляли всіх.
— Виходить, ви затримали диверсантів?

– Не те щоб затримав. У них підготовка — в диверсійні групи ідуть оснащені професійні найманці. Я ж навіть без приціла нормального був. Ми відстрілялися, мене поранили і я підняв шум. Так би вони, може, й ближче б підібралися. Всі зрозуміли в який бік стріляти, тому обійшлося без втрат. Окрім мене ще одного бійця з Чернівців поранено, але він вже бігає. Мені ще не можна на ноги ставати, але я рахую, що це дрібниці.
— Вам надавали допомогу на місці?

— Моєї свідомості вистачило напевне на якісь секунди. Отямився вже в бетеері, коли перевозили до Лисичанська, де першу допомогу надали. Хлопці били мене по обличчі, щоб я не відключився — крові втрачається багато, а до Лисичанська ще треба було доїхати. Я довго пробув в Центральному госпіталі МВС України — спочатку лежав, потім по трохи вставав на костилях з апаратом зовнішньої фіксації. Коли апарат зняли, і йшла підготовка до операції, довелося піти звідти. У виписці зазначили, що я самовільно покинув госпіталь. А в дійсності, звідти багато хто тікав, бо втомлювалися чекати на допомогу. Все ж за поранення не шкодую. Почуваюся нормально. Воно мене більше дратує, ніж мучить. Минуло вже чотири місяці, але щоб стати на ногу потрібно ще місяці три. Куля роздробила кістку, багато уламків повилітало. Тепер в Інституті травматології та ортопедії потрібно щомісяця робити знімки. За тиждень — проходитиму реабілітацію в Греції. Перед поїздкою пройду ще один огляд в Києві.

— До вашого підрозділу доходила допомога волонтерів?
— Звичайно, без волонтерів ніде не обходиться. До нас на висоту лише двічі заїжджали. Але ми й не хотіли, щоб машини потрапили під обстріл. На відстані чотирьох кілометрів був блокпост з рештою нашої роти – туди волонтери заїжджали частенько, допомагали по різному.
— Наскільки доречний героїзм на війні?

– Героїзм буває різний. Все треба робити з розумом. А просто вилізти під кулі, щоб показати з себе героя і ще й потім підставити хлопців своїх – це не героїзм, це дурість. У нас був один приклад героїзму – молодий пацан з Тернополя, водій. Пізно увечері застрягла машина на їхній території. Три бетеера відмовилися їхати, бо там стріляють. І Дмитро без відома керівництва сів сам у машину і поїхав туди. Витягнув людину. І навіть не скажеш, що товариша, бо боєць був навіть не з нашого батальйону. Після Дебальцевого він теж знайшовся останнім. На той час тих, хто не рахувався в частині, вважали вже зниклими. А він знайшовся аж через чотири доби з опіками і обмороженнями. Зараз десь в Києві по госпіталях лікується, але знайти його поки не вдалося.
— Що плануєте робити після реабілітації?

– Вирішив малювати картини і продавати їх на благодійному аукціоні поки більш нічим допомогти своїм хлопцям, які зараз там, не можу. Коли ти там був, можеш підказати волонтерам якої якості потрібне спорядження, де можна зекономити. Перед реабілітацією поїду ще до Києва, де за попередньою домовленістю з волонтером Лізою Масляк організуємо виставку, моїх картин і якщо вдасться – аукціон. На аукціон хочу також повезти картину покійного батька “Тарас Бульба і його сини” і картину дядька “Максим Кривоніс”. Планую засісти в Києві надовше, бо там є більша можливість їм допомогти.

— Наближаються 8-9 травня, сьогодні ми говоримо про ці дати як дні пам’яті і примирення. Для когось — все ж це День перемоги. Як ви сприймаєте цю дату? Якою ви бачите перемогу України?
— Я тепер мало слідкую за цим. Перемога в нас ще попереду. В першу чергу, не перемога над ворогом, а порядок всередині країни. Поки у нас все ще бардак, навіть не беручи до уваги війну. Та й там теж бардак, не все так ідеально, як озвучують в ЗМІ. Для когось війна — просто бізнес, додатковий прибуток. Але ми свою територію Росії не віддамо.

Розмовляла Ольга Суровська.

(історія реанімобілів «Руслан», «Космос»)

Руслан залишився в серцях, після свого відходу він надихає на дивовижні, небуденні речі живих. Так, українська громада в Греції, волонтери, небайдужі люди в пам’ять про цю світлу людину зібрати кошти і для потреб поранених воїнів АТО купили реанімобіль, який доправилив  Україну, освятили, передали на фронт. На реанімобілі було зображено палітру з пензликами і назву,  а коли він під обстрілами згорів і не підлягав ремонту, кошти було зібрано вдруге і придбано другу таку ж машину, яка вже отримала ім’я «Космос» – позивний Руслана на фронті. Довкола цих реанімобілів – неймовірна енергетика, дивовижні щасливі збіги. Всі, хто має до них стосунок, стверджують,  що Руслан особисто опікає ці машини і людей в них.

Своїми думками ділиться волонтер зі Львова Олена Живко.

«На жаль, сталося так, що я не була особисто знайома з Русланом, але дуже багато чула про нього від побратимів по боротьбі. Це була справді дивовижна людина. Скажімо, коли він лікувався у Греції, то надихнув усю українську діаспору допомагати хлопцям і нашому фронту. У результаті українці за кордоном придбали реанімобіль і назвали його на честь Руслана. Шкода, що він не зберігся, бо під час боїв повністю згорів. Але диво в тому, що увесь екіпаж, який був поруч, залишився живим. Хлопці вірять, що врятувалися, завдячуючи янголу, який зберіг їх з небес.

Опісля українці Греції назбирали кошти і придбали новий реанімобіль. Це була не просто швидка, а дуже добре оснащений госпіталь на колесах, який досі рятує життя. І, власне, ми вирішили назвати його «Космос», на честь псевдо, яке мав нацгвардієць.

Я сама перевозила реанімобіль в зону бойових дій. Однієї миті, коли сиділа за кермом, на великій швидкості відмовили гальма, але все чудом обійшлося добре. Я не є великим містиком, але в ту мить дуже чітко відчувала, що нас оберігає якась сила.

Тому мені здається, що війна не покинула Руслана навіть у засвітах – він продовжує допомагати нашим хлопцям і берегти їх».

 

Подаємо уривки з преси та інтернет-дописи про історію реанімобілів.

«Грекобандерівці» подарували воїнам АТО реанімобіль «Руслан»

Українська громада Греції закупила на свої пожертви і передала воїнам АТО реанімаційний автомобіль «Руслан». Українці Греції (вони називають себе «грекобандерівцями») неабияк переймаються подіями в Україні і постійно допомагають нашим воїнам, не тільки передаючи харчі, обладнання та кошти, а ще й допомагають лікувати у Греції поранених українців.

Як розповіла «ВЗ» волонтер Галина Трач, реанімобіль «Руслан» закупили в Італії на зібрані українською громадою Греції кошти. Були проблеми із в’їздом машини на територію України, але після декількох спроб це нарешті вдалося. Машину освятили у Львові в церкві Введення в храм Пресвятої Богородиці. Парафіяни цього храму і загалом сихівчани долучилися до збору коштів на обслуговування авто. А після цього Галина Трач, на яку «Волонтерська допомога з Греції» поклала цю місію, передала реанімобіль «Руслан» з ключамиі  документами Сергію Морозу, під опіку медичному батальйону «Госпітальєри», який працює безпосередньо на передовій.

«Ми зробили разом одну малесеньку сторінку історії української громади Греції. За місяць чвся нам вдалося майже неможливе – зібрати 5921 євро, – каже Глина Трач. – У зборі взяли участь понад 200 людей. Багато хто долучився анонімно, багатьох ми знаємо лише на імена, вони просто клали гроші і йшли. У зошиті звіту десятки Світлан, Олен, Марій та інших імен без прізвищ і міст. Жінки, які приходили під церкву самі і пошуках роботи і без великої перспективи та засобів до існування, мали честь долучитися до збору. Долучалися невідомі греки… Це тішить. Щира і безмежна дяка усім».

Джерело: Високий замок online

Вже на третій день після прибуття в зону бойових дій реанімобіль «Руслан» перевіз свого першого хворого.

Дописи волонтерів зі сторінки RuslanYurchyshyn:

«В останні місяці реанімобіль “Руслан”  ніс бойові чергування в районі Мар’їнки коло Донецька, рятуючи людські життя. Однак в ніч з 10 на 11 серпня “Руслан” потрапив під обстріл. Прийшло мені таке повідомлення: “Мар’їнка. Прилетіло за ніч 10 вогів((((.Шкода але Руслан пішов на ремонт(((.Добре що хлопці наші живі лишилися”. Знаю, багато наших зараз у відпустках в Україні, але хто бажає оперативно відгукнутися, щоб машина пошвидше повернулася в стрій, звертайтеся до медиків госпітальєрів Sergiy Moroz чи Татьяна Мороз. Дякую всім небайдужим, хто відгукнеться».

«Добрі новини по «Руслану». Машину вже вивезли з червоної зони. Все обійшлося, більше машина не постраждала, коли була в Мар’їнці. Хлопці- механіки теж. Тепер її трохи підлатають в місті “Х”, щоб могла витримати довгу мандрівку в Павлоград. Вже там на Руслана чекає повноцінний ремонт і сервіс. Дякую всім, хто долучається. Українці Кіпру  зновуорганізувалитам людей, долучилися і зібрали 500 євро. Велика моя Вам подяка! Тепер вистачить і на нові колеса, щоб не латати посічені осколками старі».

«Ми в пошуках нового реанімобіля. На жаль, наш попередній «Руслан» був розбомблений у Марїнці в серпні (мабуть, бачили пости Яни Зінкевич). Але за п’ять з половиною місяців «Руслан» перевіз сотні поранених, десятки людських життів були врятовані завдяки екіпажу «Руслана». Зараз збираємо кошти на нову машину для «Госпітальєрів». Хочемо купити машину в хорошому робочому стані, бо воно того вартує. Просимо так само активно долучатися доброчинців до нового збору коштів. Хто, як не ми?»

 

Память… (Руслан після відходу)

Герої живі, доки їх пам’ятають. Це не просто слова. Це правда, яка дуже потрібна їхнім рідним, нам і нашим нащадкам. Невеликі скромні кроки для світлої пам’яті полеглого героя вже зроблені в нашій громаді і, віримо, будуть і надалі:

  1. У Ямницькому ліцеї оформлено куток пам’яті Руслана Юрчишина, який містить подаровану ним картину, портрет Героя, його нагороди й подяки. Також честю для школи стали подаровані мамою Марією Іванівною вишиті ікона і тризуб.
  2. Щороку в травні з ініціативи матері Героя проводяться світлі Зустрічі Пам’яті, які завжди збирають близьких людей, друзів, однодумців.
  3. У 2016 році на фасаді Ямницького ліцею встановлено й відкрито меморіальну дошку.
  4. У 2019 році в в Ямницькій ОТГ було проведено Турнір з боротьби самбо імені Героя АТО Руслана Юрчишина.
  5. Матеріали про Руслана Юрчишина розміщено на сайті «Книга пам’яті полеглих за Україну» (https://memorybook.org.ua/), а також вони стали частиною різноманітних всеукраїнських проектів пам’яті за останні роки.
  6. Сторінка Руслана Юрчишина увійшла у волонтерський проект «Якби не війна»
  7. Іменем Героя буде названо вулицю у селі Вовчинці.
  8. Руслана Юрчишина включено до списку Почесних громадян міста Івано-Франківська.
  9. Нагороди, відзнаки Героя передано до Меморіального комплексу по вул. Степана Бандери в м. Івано-Франківську.

 

 

 

About dobrovoltsi