Home / Без категорії / Олена Живко: “Доки хлопці стримували агресію зовні, ворог виріс всередині…”

Олена Живко: “Доки хлопці стримували агресію зовні, ворог виріс всередині…”

Громадська організація «Об’єднання добровольців» допомагає бійцям на побутовому, юридичному, медичному та законодавчому рівні. ЇЇ голова Олена Живко розповіла про участь ветеранів добровольчих батальйонів у політичному житті країни.

Як на діяльність вашої організації вплинув прихід нового президента?

Наша організація нині одна з найчисленніших серед ветеранських. Нам вдалося об’єднати дуже багато людей. Це й добровольці, й десантники, й нацгвардійці. Як то кажуть, поєднали непоєднуване. Нас об’єднало питання війни, бо всі були на фронті й в усіх є одна тема для розмови. У нас за 5 років виникло дуже багато питань. Я погоджуюся, що їх радше треба було піднімати за попереднього президента, але… хоч скільки ми робили пікетів, скільки вимагали – нас ніхто не чув. Тому, зрозуміло, що ми записали відеозвернення до Володимира Зеленського в його стилі, бо він увів такий новий стиль відеомеседжів у політику. Ми вимагаємо, щоб нова влада визнала всіх добровольців, які захищали незалежність, суверенітет, територіальну цілісність України, але не ввійшли до складу офіційних збройних формувань, учасниками бойових дій, передати до суду справу щодо подій в Іловайську 2014 року й винних притягнути до кримінальної відповідальності. Створити управління ідеологічного виховання в Міністерстві оборони України, повернути надра у власність держави, знизити тарифи для населення, звільнити тимчасово окуповані території та Крим, повернути українських військовополонених, заручників та політв’язнів, пройти незалежний детектор брехні усім новопризначеним посадовцям, припинити вплив олігархів на політичні процеси в Україні, зробити доступними всі історичні та церковні святині для всіх християнських конфесій. Власне, ці питання є дуже важливими для нас. Як для економіки, так і для обороноздатності.

Ми знаємо, що, якби не добровольці, російська агресія у 2014 році просунулась би дуже далеко. Держава забула тих, хто першим пішов на війну. У нас відмінні військові, з відповідними навичками, люди, які пройшли Югославію, Ірак. Тобто люди, яким дає позитивну оцінку американська армія. Ви знаєте, що в них високі вимоги. Але це справді дуже великий героїзм: коли ти був столяром, а потім йдеш воювати, йдеш туди, де стріляє важка артилерія, а сам не орієнтуєшся у військових термінах, поняттях, не розумієшся на військовій стратегії – це гідне пошани.  Тому, звісно, питання цього статусу – це насамперед піднесення духу й визнання тих, хто справді став на захист держави.

З приводу подій в Іловайську – новопризначеному керівникові Генштабу нині багато хто закидає те чи інше. Зазвичай це робить попередня влада. Я вважаю, якби справа була передана до суду, всі крапки над «і» були б уже розставлені. Ви знаєте, що є генерал Литвин, який полишив сектор Д, і через це виник Іловайський котел. Якби були покарані винні з українського боку, це було б передумовою того, що нових котлів не буде, позаяк вони відбулися не через потужність російської армії, а й, зокрема, через здачу українських військових. 29 серпня в Іловайському котлі загинула найбільша кількість людей. Цей день, я думаю, ми маємо пам’ятати всі. Але інші мають понести покарання. І тоді не буде стояти питання. Справа буде сформована, а всіх учасників подій допитано. Бажано, щоб цей процес був публічним.

З приводу ідеологічного виховання в Міністерстві оборони. Ми бачили, скільки перемагала українська армія у 2014–2015 роках, це легендарні бої, ми бачили, як грізні московські десантники “пищали”. І це було завдяки тому, що було піднесення українських військових, підйом патріотичний. І тепер ми бачимо, що дехто навіть звинувачує армію в тому, що вона голосувала за Зеленського. І що в армію пішли багато так званих заробітчан. Та в усьому світі в армію ідуть, щоб вступити в інститут, отримати пільги, – це нормально, адже армія має давати якісь можливості.

Однак завдання держави – навчити армію розуміти, хто ми, яка у нас історія. Армія має забути про радянську військову історію, натомість, згадати про легендарну історію України. Але її ніхто не вивчав. У нас немає такого управління, яке вчило б вояків пишатися українською армією. Нас завжди вчили, що ми слабкі, але ми показали свою силу в боях. Тобто самі сепари та російські найманці назвали нас кіборгами. Українська армія та добровольці показали, що немає різниці забезпечення. Ми воювали за свої території, і ми в це вірили. Росіяни програвали, бо вони були на чужій території. Їм просто віддавали накази. А тут люди були готові насправді померти, вони віддавали останнє.

З приводу повернення надр у власність держави. Ми бачимо, що багато українських газових родовищ належить заможним людям. Українське населення переплачує за газ. Якби все було би правильно, чесно, без накруток і переоцінок, то нехай би олігархи й мали ті газові родовища, але вони зловживають тим, що мають вплив на владу. Вони використовують це і створюють монополію. Це питання, про яке всі говорять, але яке, на жаль, ніхто не розв’язує.

Знизити тарифи для населення – це теж економічно обґрунтоване питання. Тут не треба говорити годинами, адже дуже багато професіоналів пояснили, що нинішні тарифи не відповідають дійсності. Вони накручені. Якщо скасувати всі фірми-прокладки, на яких спеціально підвищується ціна, тарифи для населення будуть нормальні. Ми розуміємо, що в Європі вони високі, в США. Але ми розуміємо, які там заробітні плати. А в якому стані у нас сьогодні пенсіонери? Дуже багато молоді повиїжджало, старенькі люди багато чого не можуть самотужки витягти.

Звільнити тимчасово окуповані території та Крим – також украй важливе питання. Цю війну тяжко назвати війною. Це законсервована діяльність. Ми не бачимо жодних кроків. Мінські домовленості ще на самому початку були певною здачею українських територій, тому що Україна не виграла абсолютно нічого.

Не вважаєте ви, що це був спосіб зробити паузу й відбудувати армію?

Це нам завжди говорять. Буваючи дуже часто на фронті й спілкуючись із професійними військовими, які були в різних точках, чула від усіх одне й те саме: в них виникає дуже багато питань, на які вони не можуть знайти відповіді. Звісно, є і думка про те, що ми маємо наростити м’язи, але, доки ми їх нарощували, ми втрачали людей, бойовий дух. Щоразу, коли наші військові звільняли наші міста й селища й уже були на точці перемоги, їм казали відступити. Генштаб обґрунтовував це тим, що недостатньо сил. Хоча вони ж розуміли, що сил достатньо. Тоді як нам говорили, що ми нарощуємо м’язи, сепаратисти укріплювали свої позиції з бетоном, з кранами, з тракторами. А ми в той момент не зробили нічого.

Виходить такий нібито заморожений конфлікт, під час якого, одначе, гинуть наші військові.

Коли всі говорять про режим тиші, що не можна стріляти, ми пам’ятаємо, що він давно вже не працює. В нас стріляють, а ми не можемо давати вогонь у відповідь. Це деморалізує. Коли йде бій, військові відчувають себе потрібними. А коли ти сидиш, а по тобі стріляють – це навіть не заморожений конфлікт. Треба шукати інші шляхи. Я як керівник напівмілітарної організації висловлюю думку хлопців, говорячи, що цю війну треба вигравати, йти наступом, що в нас достатньо сил. Так бути далі не може, адже за все це ми платимо життям наших хлопців.

Тепер уже пізно говорити, що було правильно, що ні. Маємо те, що маємо. Є нова влада. Ми мусимо робити висновки, ми маємо аналізувати й рухатись далі. Питання Криму теж має підноситися. Бачення дальшого розвитку подій має бути в керівника держави, в Головнокомандувача, який не буде з нами ділитися, позаяк таким чином попереджаємо наших ворогів про наші плани. Якщо ми нічого не говоримо, то говорять за нас. У держави має бути своя думка. Навіть коли Зеленський літає із закордонними візитами, від нього чекають стратегії подальших дій держави. Її за нас ніхто не напише, ніхто не зробить.

І чим більше йшло часу, тим більше забували про українське населення на окупованих територіях. Від самого початку було зроблено багато помилок. І я не критикую, тому що безпосередньо під час подій дуже важко давати оцінку подіям. Ти боїшся нашкодити, щось не так сказати. Якщо повернутися назад, ми бачимо, що не було телебачення українського. Не було інформаційної політики на тих територіях. Туди не доходила українська думка. Навіть нині, коли там є наші канали, я думаю, все працює слабо та погано. За три роки людей там так прокачали. Їх і до того там качали, а тепер їм вже нав’язали певні думки. Згідно з Мінськими домовленостями, коли хлопці мали відійти за ту лінію, населення там плакало. Люди просили, щоб їх не залишали там. Це теж було розчарування для них. Люди втомилися. І вони не відчули захисту. Тому ми й там втрачаємо людей. Якщо люди не будуть на тій території підтримувати Україну, то ми вже програли. І це буде питання, яким агресор зможе маніпулювати нами. Ви бачите, як вони зіграли, що Донбас виходив, хоча виходило буквально декілька людей. Якщо їм вчасно закривати роти, нічого цього не буде. Такими речами вони будуть користуватися постійно. І ми в цьому програємо, на жаль. Оскільки від самого початку там справді були створені міністерства, але не була проведена робота. А час іде, й він грає не на нашу користь. Здавалося б, ми мали зміцнити армію, наростити м’язи, але м’язи в нас були. Якщо ми себе пам’ятаємо, що ми країна в НАТО, віддаємо нашу зброю, робимо її на експорт. І нам постійно нав’язують, що ми небоєздатні. Насправді у нас дуже хороші військові. Тому що в Іраку вони проявили себе неймовірно добре. Важко, коли ти воюєш в країні, де клімат зовсім інший, де спека, де на танку можна м’ясо смажити, не то
що яйця.

Сьогодні кращі військові з армії пішли. Ті, які мають багато стажу. Прийшли нові. Можливо, кращі, а можливо, гірші. Нещодавно були змагання десантників у центрі Львова. Всі молоді люди, підтягнуті, красиві, хочеться біля них жити. В нас хороші люди, хороша армія, але інформаційна політика геть ніяка.

Можливо, таке ставлення до добровольців було через те, що влада розуміла, що вона їх не контролює? І краще їх відвести, щоб вони десь на блокпостах постояли?

Так, бо вони були небезпечними для влади. Це неконтрольована сила держави. Тому що військові обмежені законом, договором, контрактом. Вони виконують наказ. А добровольці, коли вони поверталися в тил, боролися з несправедливістю. Звісно, були випадки, коли добровольці робили негативні речі. Є різні люди. Але ж ми не можемо все це узагальнювати. Ми у 2015 році в психіатричне відділення у Львові поклали близько 30 осіб. І це були мої друзі. Люди без військової освіти їхали в пекло. Хлопцям по 19 років. Це, на жаль, не армія. Тоді ніхто не думав про наслідки. І вони рік-два безперервно були в гарячих точках. Звісно, вони приїжджали сюди, їм просто крило дах. Ми їх відправляли у психіатричну лікарню. З ними ж ніхто не працює. Звичайні військові до цього краще підготовлені. Навіть з хлопцями, які просто служили в армії, таких проблем не було. А серед молодих хлопців, котрі не мали військових навичок, отакі випадки спостерігалися дуже часто.

Ми можемо звинувачувати добровольців у якихось злочинах, такі факти є, але держава злякалась потужної сили й намагалася дискредитувати, роздуваючи кожен такий випадок.

Наскільки важливо зараз об’єднатися патріотичним силам всередині країни?

Одним потужним кулаком можна долати ворога, бо, як ми бачимо, доки хлопці стримували агресію зовні, ворог виріс усередині. У нас часто говорять про реванш, але цей реванш відбувався протягом останніх п’яти років, бо Медведчук успішно себе розпіарив завдяки своїм телеканалам та ЗМІ. Ворогам дали можливість стати на ноги, вони зробили висновки. В кожного з них свої ресурси, свої амбіції, але вони об’єдналися. З них треба брати приклад і нам. 2014 рік показав: що більше ми об’єднані, то ми сильніші. І немає різниці, якою мовою ми говоримо, хто в яку церкву ходить. Найбільша кількість добровольців пішла зі східної частини України. Нам постійно говорили, що ми патріоти, а вони ні. Але прийшла війна, і схід України виявився патріотичнішим. Легко одягнути вишиванку й заспівати гімн. І зовсім не легко йти з автоматом захищати країну в невизначений час. Однак вони показали, що вони Українці, що вони люблять Україну так само. І ці межі, що весь час Україну роз’єднували, мають зникнути.

Нас роз’єднують політики. Вони потім між собою домовляються, а  ми залишаємося посвареними. Потрібно бути єдиними, і тоді все буде зовсім по-іншому.

 

About dobrovoltsi