Сьогодення пише нові героїчні сторінки нашої історії. Але ми не маємо права забувати сторінки минулого. 30 червня 1941 року у звільненому від більшовиків Львові представниками ОУН-Революційної був проголошений Акт відновлення Української Держави. З перспективи нинішнього дня ця історична подія є не лише датою в календарі, але й дороговказом для нашої подальшої боротьби.
Насамперед Чин 30 червня навчає нас, що націоналістичні принципи стоять вище політичної кон’юнктури.
Хіба лише ОУН під проводом Степана Бандери прагнула відновлення української державності? Зовсім ні. Але в той час, коли всілякі ліберали, націонал-демократи та «теж-націоналісти» очікували ласки від німців, тільки ОУН продемонструвала, що готова самостійно боротися за інтереси української нації. Дехто підтримав її чин (зокрема греко-католицька та православна Церква). Натомість політикани почали звинувачувати націоналістів у тому, що вони «здійснюють авантюру», «провокують німців» і т.д. Проголошення української державності, на думку цих політиканів, «було не на часі», а тому дії націоналістів вони розглядали як «дон-кіхотство», «романтику», «молодечий максималізм», «нерозважливість» чи навіть «шкідництво» (були навіть такі, що називали бандерівців «московською агентурою»). Проте історія розставила усе по своїх місцях…
З об’єктивних причин державність, проголошена бандерівською ОУН, не втрималась. Але бандерівці здобули колосальний моральний капітал, створили легенду і, що найважливіше, приготувалися для масштабної протидії більшовикам. «Помірковані політики» звинувачували націоналістів у тому, що вони, відкривши антинімецький фронт, допомагають більшовикам. Та коли німці почали програвати війну (не через спротив УПА, а через власну дурість – через те, що прийшли на східноєвропейські землі як окупанти, а не як союзники поневолених Москвою народів), саме сформована і загартована у боях із німцями УПА чинила запеклий опір сатрапам Сталіна. Об’єктивний розклад сил був не на користь України. Але в той час, коли комуністична Росія загарбала пів-Європи, Україна горіла вогнем антибільшовицького спротиву.
Той, хто захоче сказати, що ОУН програла, нехай подивиться, під якими знаменами і шевронами сьогодні захищають схід України добровольці (а то й солдати ЗСУ), які пісні вони співають, які гасла вигукують. Хай усвідомить, чиї ідеї двадцять років надихали українських патріотів на антирежимний спротив. Хай задумається над тим, які дива може творити Ідея, яка виростає із Легенди!
Саме під червоно-чорними знаменами – знаменами тих, хто проголосив Акт 30 червня і хто організував УПА – протягом усього періоду нашої «не-зовсім-незалежності» велася боротьба за права української нації. Саме під червоно-чорними знаменами було скинуто Януковича. Саме під червоно-чорними знаменами ідуть на фронт добровольці. Саме червоно-чорний прапор боротьби подарує українцям достойне життя під синьо-жовтим стягом справжньої державності і справжньої свободи.
Останні два роки переконливо підтверджують уроки давнішої історії: саме націоналістична принциповість є ковалем націоналістичних перемог. На початку Майдану навіть гасло «Банду геть!» вважалося провокацією. Опозиція намагалася перетворити учасників акцій протесту на стадо баранів, які нічого не знають окрім скандування «Україна – це Європа!» чи іншого «євроінтеграційного» блеяння. Натомість націоналісти говорили про необхідність усунення Януковича і здійснення революційних змін. Зі сцени Майдану закликали танцювати. Ми ж закликали боротися і першими показували приклад. Ми вимагали від людей майже неможливого. Спостерігаючи у грудні 2013 року те, що опозиції вдалося «заколихати» людей, ми самі ледве не втрачали віру у можливість скинути Януковича. Але, врешті-решт, люди пішли за нами. Принциповість виправдала себе. «Неможливе» стало частиною української історії (шкода лишень, що навесні 2014 року ми не довели справу до кінця).
Інший приклад – ДУК. Ми створили цю дієву, боєздатну структуру майже з нуля. Погоджуюсь: ДУК поки що не змінив хід війни у стратегічній площині. Але низку тактичних перемог, досягнутих нашими хлопцями, годі заперечити. Наші бійці своєю відвагою зіпсували не один «договорняк» по здачі території… А все це – результат ентузіазму і принциповості. ДУК виріс із принциповості, із нашого розуміння того, що, якщо є агресор, його необхідно бити, не дивлячись на скавуління про «незаконні збройні формування» і т.д.
Водночас я змушений визнати, що за нашими плечима є окремі помилки, що ставка на фантомну «єдність державницьких сил» (ціною наших принципів) себе не виправдала.
Поглянувши на приклад наших попередників і проаналізувавши власні здобутки і поразки, можна зробити переконливий висновок: найкраща зброя націоналіста – це ідейність, завзяття, сміливість і принциповість. Інколи дійсно необхідно рахуватися із кон’юнктурою, але робити пристосування до кон’юнктури змістом боротьби неприпустимо! Принципова позиція завжди винагороджується, хоч її плоди можуть зійти і за півстоліття. А от опортунізм карається історичною безплідністю.
Для тих, хто не зрозумів, поясню, що на місці німців сьогодні знаходиться режим внутрішньої окупації на чолі з Порошенком (нехай тут і доволі натягнута аналогія). І якщо нинішня державна влада не захоче визнавати наші «Акти 30 червня», не захоче змінюватися, не захоче поставити в центр своєї політики інтереси української нації, ми почнемо діяти відносно неї так само, як члени ОУН і бійці УПА діяли відносно німецьких окупантів. Це буде ризикований шлях. Але будь-який інакший шлях – це шлях безпринципності, яка поховає майбутнє нашої нації.
