Home / Новини / Позивний «Дядько»: «На українського карателя сепаратисти дивилися як на інопланетянина…»

Позивний «Дядько»: «На українського карателя сепаратисти дивилися як на інопланетянина…»

Коли почалася українсько-російська війна львів’янину Ігореві Ганусяку виповнилося 57-ім. Навіть у 2014-му, при суттєвій нестачі кадрів, шлях на фронт через військкомат йому був закритий. Незважаючи на це своїх намірів боронити Україну чоловік не залишив. Він записався добровольцем і вже невдовзі разом з побратимами відбивав захоплені російськими окупантами території.

Перед інтерв’ю ми зустрічаємося з колишнім бійцем поблизу одного із спортзалів міста. Доброволець зізнається, що навіть на пенсії ретельно слідкує за своєю фізичною формою. Мовляв, саме добра спортивна виправка на війні дала йому можливість здобути авторитет серед молодших бійців.

Цим матеріалом до Дня українського добровольця ми розпочинаємо серію інтерв’ю про людей, які свого часу залишили усі справи і пішли воювати за свою країну.

Під лежачий камінь вода не тече

На війну, розповідає Ігор Ганусяк, він потрапив з Революції Гідності. Брав в ній активну участь у складі «Правого сектору». 12 квітня 2014 року по бойовій тривозі бійці зі Львова виїхали на Київ, а вже звідти на базу. Розуміли, що час мирних протестів закінчився. Потрібно брати до рук зброю.

– Приїхало дуже багато молодих хлопців, які навіть в армії не були. Вони не мали уявлення, що таке вогнепальна зброя чи військова тактика. Мені ж, натомість, навпаки – було дуже багато років. Тож мусів доводити молодняку, що вмію стрибати, бігати, повзати і стріляти не гірше за них. Коли побачили, що я не такий старий, як здаюся, мене одразу прийняли до свого гурту. А спершу ставилися дуже скептично.

Дуже швидко Ігор Ганусяк отримує позивний «Дядько» і стає командиром взводу.

– 11 травня ми мали перший бойовий виїзд у Донецьку область. У той час вона фактично вся була зайнята сепаратистами, і ми їх потихеньку почали «чистити». Далі відвойовували місто за містом, селище за селищем. У ті часи наш 5-ий окремий батальйон ДУК ПС попсував чимало нервів найманцям.

У кінці липня, розповідає «Дядько», батальйон разом зі збройними силами був поблизу Пісків. Ще крок-два, переконаний чоловік, і українці звільнили б Донецьк.

– Та, на жаль, був наказ… Нам не можна було йти далі. Зупинилися…

Боєць розповідає, що на війні його підрозділ в основному проводив диверсійно-розвідувальну роботу.

– Наскочили-постріляли і назад. Намагалися відходити без втрат. Але бувало і так, що поверталися на базу не усім складом. Це важко, коли ти сидиш з людиною за одним столом, обідаєш, а потім хтось не вертається. Тим паче, що хлопці молоді були… Дивився на них, як на синів чи внуків.

Ігор розповідає, що коли формував штурмову групу великий акцент робив на тактику, дисципліну і вогневу підготовку.

– Постійно повторював хлопцям, що ворог не дурніший за нас. Від того, наскільки швидше і влучніше зможе вистрелити боєць, настільки у нього більше шансів вижити.

Спершу Ігор Ганусяк був взводним, потім начальником караулу всієї бази 5-го окремого батальйону, далі — старшиною роти, бо хотів брати безпосередню участь у боях.

– Згодом виконував обов’язки ротного. Став начальником штабу. Тоді підрозділ був достатньо міцним і вагомим у плані ведення бойових дій. Мали достатньо зброї і припасів.

На фронт, пояснює Ігор Ганусяк, він пішов з однією метою — не допустити на українські землі морок «русского мира».

– Я розумів усю ситуацію так — не можна, щоб ворог прийшов на наші землі знову. Він уже був тут у 39-му, і ми знаємо чим це все закінчилося. Коли йшов на фронт, то усвідомлював, що насамперед хочу аби мій внук жив у нормальній країні, а не в спитому совку. Нам треба перемагати. Обов’язково перемагати. Звільняти країну і свої території. Змінювати мислення. Бо щоб перемогти – треба щось робити, а під лежачий камінь вода не тече.

До вибору чоловіка сім’я та родина поставилися з розумінням.

– Я ж найстарший у родині, що вони могли сказати? Це не обговорювалося. Онук знав, що його дідусь військовий і до усіх людей у формі, яких бачив на вулиці, кричав, що то його дідусь.

 

Про тупу ненависть і лють в очах

– Сепаратисти — люди своєрідні. Вони можуть виміняти свою зброю навіть на алкоголь. Ми цим, звісно, користали. Виходили на них через п’ятих-шостих людей, а потім з тієї зброї по них і стріляли…

Сепаратисти панічно боялися «Правого сектору». Вони складали про бійців легенди одна страшніша за іншу.

– Мені навіть чисто з цікавості хотілося зрозуміти психологію наших ворогів. І коли вони були далеко від нас, то писали всяку гидотну. Обіцяли за наші голови великі гроші. А коли потрапляли до нас у полон, то тремтіли, як зайці. Їх можна було до рани прикладати. Брехали, що їх заставили піти на фронт або ж не мали дома що їсти, пішли заробити грошей. Розумієте, ота тупа ненависть і лють в очах давали розуміння, що вони цілком інакші, ніж ми. Вони зомбовані і примітивні. Хочуть мати ковбасу по 2,20 і горілку по 3 з хвостиком рублі. Все інше їх не цікавить.

 

Ігор Ганусяк говорить, що часто говорив з сепаратистами і фактично усі вони марять Радянським Союзом і його цінностями.

– Говорили: «Зачем мне Европа, мне и так хорошо». А «хорошо» в їхньому розумінні це вулиці, які виглядають, як танковий полігон, і будинки, які трішки гарніші за наші хліви. От і вся їхня ідея. Є таке поняття – раз ми народилися у «совіцькій» державі, то так і повинно бути. Думають, що крім їхнього Союзу у світі більше нічого немає. Це не дивно, адже їх накручували роками, якщо не десятиліттями, що ми фашисти і бандерівці.

Коли сепаратистів брали в полон, то вони зі страхом розглядали українських бійців.

– Дивилися на мене і дивувалися. Я був такий досить своєрідний на вигляд – сивий дядечко у військовій формі. Вони розглядали мене як інопланетянина, як то виглядає український каратель і фашист зблизька.

 

Філософія війни

Ігор Ганусяк розповідає, що спершу на війні було страшно. Згодом звикаєш навіть до свисту куль і гармат.

– Якщо скаже хтось, що було не страшно, то він збреше. Але було таке поняття, як панічний страх і здорова людська обережність. Бувало, що ми виїжджали на завдання за лінію розмежування і свідомість постійно свердлила думка, що можу і не повернутися. Звісно, що міг відмовитися, бо був добровольцем. Міг сказати, що боюся, обернувся і поїхав додому. Але я мав своє розуміння конфлікту і залишався.

Війна змінила у мені бачення життя і людських цінностей. У звичному житті можна знати людину роками і не зрозуміти, якою вона є насправді. На війні усе інакше. Такі речі інколи можуть вирішуватися і за 15-20 секунд.

Боєць переконаний, що якби не добровольці і високий дух спротиву, то ворог дуже швидко зайняв би не тільки Донецьку і Луганську області.

– Військо було босе-голе, обдерте і деморалізоване. Якщо б хлопці з Майдану і всі інші добровольці не піднялися. То не відомо чи вже до липня 2014 не була б захоплена Дніпропетровська область, Запорізька, Полтавська і навіть Київ. Тому що співвідношення сил було колосальне. Сепаратисти були добре підготовлені, озброєні, а яка армія мала протистояти їм? Ті молоді необстріляні хлопці, які ніколи не тримали в руках автомата?

 

P.S.  Зараз Ігор Ганусяк очолює штаб «Об’єднання добровольців». Він передає свої вміння та досвід молодшим бійцям. Переконаний, що боротьба триває і розслаблятися надто рано.

 

 

 

 

 

 

About dobrovoltsi