Don't Miss
Home / Новини / Олена Живко: УПА чекало визнання понад 70 років. Добровольці в українській державі не мають стільки чекати

Олена Живко: УПА чекало визнання понад 70 років. Добровольці в українській державі не мають стільки чекати

Випускниця юридичного факультету, вона мала усі шанси вибудувати успішну кар’єру адвоката. Проте доля розпорядилася так, що Олена стала відомим волонтером, а потім і головою громадської організації «Об’єднання добровольців», що обстоює права військовослужбовців по всій країні.

Про необхідність прийняття законопроекту по визнанню добровольців, свою волонтерську діяльність і поїздки на фронт Олена Живко розповідає в ексклюзивному інтерв’ю для журналу «Публічні люди».

Олено, коли була створена ваша громадська організація, що стало поштовхом для її створення?
– Організація зареєстрована ще 2014 року. Спочатку ми забезпечували хлопців амуніцією, опікувалися лікуванням поранених, іншими потребами. Однак, коли велика кількість добровольців, які першими пішли воювати на схід, після повернення з фронту залишилися без прав, без статусу й без пільг, ми почали працювати здебільшого юридично. Поки вони були на фронті, їхні лаври кожен перетягував на себе і нібито дбав про них, насправді роблячи піар собі. Ви знаєте, скільки комбатів сидить у Верховній Раді, проте добровольці досі не визнані. Тобто ті, хто взяв на себе обов’язок лобіювати їхні інтереси, не виконали своїх обіцянок. І тому, власне, ми почали гуртуватися, організація з місцевої, львівської, перетворилася на всеукраїнську, і сьогодні у нас майже у кожній області є осередок. Ми намагаємося допомагати юридично, хоча, як і спочатку, опікуємося дітьми побратимів, сім’ями загиблих, пораненими. Тобто ми стали братерством, об’єднаним війною.


– Я так розумію, все почалося на базі львівського осередку «Правого сектора»?
– Так, я очолювала «Правий сектор – захід». Після розколу я пішла за Ярошем, але потім організацію перейменували на «Об’єднання добровольців». Тобто наш колектив не змінився, ми усі разом з 2014 року, великою згуртованою командою як були, так і залишилися. Мене дуже тішить, що нас не роз’єднали жодні проблеми, ми стали як сім’я, позаяк війна об’єднує, вона затягує, вже не маєш іншого життя, іншого бачення.
Ти з війни можеш піти й огородити себе в цивільному суспільстві, тому що в нашій країні дуже рідко щось нагадує про війну. А ці люди від неї не підуть ніколи й нікуди, вона залишилася з ними назавжди. Саме відповідальність перед ними завжди стимулює до якихось дій.
– Розкажіть про ваш законопроект щодо захисту прав добровольців.
– Законопроект №7190, який подав народний депутат Юрій Левченко, підтримали усі добровольчі батальйони. Він зареєстрований у Верховній Раді, все нібито гаразд, багато депутатів офіційно підтвердили, що готові його підтримати, є фракції, які розглядали його на своїх засіданнях, однак представник БПП Третьяков блокує його на усіх рівнях.
– Окрім отримання офіційного статусу, у хлопців, які повертаються з фронту, є багато інших проблем, в тому числі психологічних, багато самогубств.
– Ця проблема ще постане перед нами – в Америці більшість самогубств, за статистикою, вчинялися на 7–8-й рік після війни. На жаль, над цим нині ніхто не замислюється. У нас зараз багато хлопців, які потребують реабілітації. Те, що у нас називають реабілітацією, насправді жодним чином не реабілітація, а відпочинкові центри. Ми ініціювали створення реабілітаційного центру, його підтримали практично усі причетні до АТО організації Львова, волонтерські організації Рівного, Тернополя, Чернігова, але всі, до кого ми зверталися – і Міноборони, і Президент, – нам відмовляють, встромляють палки в колеса.
У тій же Америці, приміром, держава зусібіч сприяє діяльності ветеранських організацій. Там можна поставити під сумнів дії держави, тоді як дії ветеранської організації – ніколи. А у нас навпаки – нам в Міноборони кажуть: «А раптом ви цей центр будете якось не так використовувати? Давайте ми його створимо, а ви потім проконтролюєте».
Ми у держави нічого не просимо, добровольців споряджали на фронт коштом небайдужих громадян: люди одягнули, дали амуніцію, держава в цьому участі не брала. Натомість держава піариться, коли Президент нагороджує добровольців. Тобто фактично він їх визнає, а юридично – ні.
Ви ж знаєте, скільки об’єктів Міністерства оборони продали, і, я думаю, що об’єкт, який ми лобіюємо, хочемо, щоб він був створений…
– …це десь на Західній Україні?
– Це Яворівський район Львівської області. Місце хороше, але воно не є комерційно привабливим, там не побудуєш готель чи ще щось. Однак Міністерство може продати його під якусь дачу чи інше призначення, як вони зробили з дуже багатьма частинами – приміром, військове містечко у Жовкві розпродали під магазини. Я виступаю за те, щоб Міноборони використовувало військове майно за призначенням, а не хтось придбавав його.
Нам часто закидають, мовляв, якісь олігархи хочуть викупити цю землю, але ми їздимо туди й не бачимо там ні олігархів, ні відпочивальників. Маса олігархів по цілій Львівській області скупили усі дитячі санаторії та інші об’єкти – і про це ніхто не говорить. А коли ти хочеш зробити добру справу, відразу лунають такі закиди. Ми до цього звикли.
Є реабілітаційний центр «Фенікс» у Львові на вулиці Кульпарківський, де на території психоневрологічного диспансеру за кошти небайдужих людей відремонтували приміщення, а потім керівництво лікарні казало, що хочуть відібрати, продати цей центр. Але вони молодці – захистили своє право, і сьогодні там успішно проходить реабілітацію багато людей. Так давайте можливість, не встромляйте дрючки в колеса, не можете допомогти – принаймні не заважайте.
– Ви продовжуєте займатися волонтерською діяльністю, як і раніше, тобто їздите на передову, відвозите бійцям необхідні речі…
– Так, адже добровольці до сьогодні залишаються на фронті, хоча держава удає, що їх немає. Вони потребують допомоги й підтримки.
– Ви є випускником Львівського університету?
– Так, я за професією адвокат. І в «Правий сектор» я так і потрапила – допомагала з юридичним супроводом, коли хлопців безпідставно затримували. Адвокатський досвід мені й нині допомагає, зокрема, я була ініціатором рішень місцевих рад щодо визнання добровольців. Знайомий показав мені рішення обласної ради, коли ще за В’ячеслава Чорновола було визнано УПА на рівні області. Ми просто переписали його під сучасні реалії, і на обласному рівні бійці-добровольці були визнані.
Однак, знову ж таки, це породжує юридичну несправедливість – ми ділимо ветеранів на різні сорти. Наприклад, є мешканець міста Львова – Львівська міська рада у пільгах повністю прирівняла добровольців до учасників бойових дій, тобто це 75% знижки на комунальні платежі, інші пільги, а якщо ти живеш на відстані кількох кілометрів від міста, ти уже не маєш нічого. А, скажімо, в Харкові обласна рада ухвалила рішення про визнання, але посвідчення не видає і пільг не дає. Держава завжди має надавати рівні права. Ці люди воювали поруч, а мають різні права й статуси. Це питання справедливості.
А є ж іще сім’ї загиблих. Якщо навіть на території Львівської області боєць може мати посвідчення, то сім’я його загиблого побратима не має нічого. Мати поховала сина, а не має навіть довідки, що він загинув, жодного документа. Це неправильно! Люди віддають за нас найдорожче, тож держава зобов’язана про них подбати. Тим паче наш закон не передбачає навантажень на бюджет, добровольці просто отримають визнання й пільги.
– Кажуть, що війна – це не жіноча справа. Як ви ставитесь до такого твердження?
– Звісно, погоджуюся і дай Бог, щоб жодна жінка її не бачила. Проте, якщо в країну прийшла така біда, не має значення, ти чоловік чи жінка, ти просто виконуєш свій обов’язок, оскільки не можеш стояти осторонь. Війна – погана річ, але там все правильно, немає масок, люди щирі, відверті. Те, що смерть ходить поруч, відкриває людей – там все дуже просто, дуже чітко, дуже ясно і є таке духовне піднесення. Коли в мене багато юридичних справ і я не можу їздити на схід, в мене починається депресія, а там я відпочиваю. Я розумію, що війна важка, жорстока, але вона людей підносить, вона людей згуртовує, і оцей адреналін – його потім дуже сильно не вистачає.
– Ви не збираєтесь балотуватися в депутати, щоб активніше проштовхувати потрібні законопроекти?
– Я людина непублічна й бажання йти в політику ніколи не мала. Я займалася і займаюся адвокатською діяльністю. Щоправда, моя громадська діяльність тепер тільки шкодить професійній – коли приходиш у суд, який колись пікетувала, це не завжди грає на користь твоїм підзахисним.
Проте все йде того, що, мабуть, все ж таки доведеться піти в політику. Зі мною є ціла команда, і рішення ми приймаємо спільно. Одну людину можна налякати, підкупити, а в нас рішення приймає рада, до якої входять представники кожної обласної організації. Так от рада вирішила, що хтось із нашої організації однозначно має бути представлений у владі. «Правий сектор» колись відмовився від місцевих виборів, і ми тепер звертаємось по допомогу до депутатів інших патріотичних сил, тієї ж «Свободи». А якщо добровольці були б представлені бодай на місцевому рівні, вони мали б можливість впливати на процес, отримувати потрібну інформацію, краще контролювати владу.
– Як ваші батьки реагують, коли ви їздите у зону бойових дій?
– Батько турбується, але ніколи не телефонує, щоб я не побачила, як він переживає. Ніколи не було такого, щоб він мені сказав: «В тебе маленька дитина – сиди дома». Я приїжджаю до батьків, за нашими галицькими традиціями вони благословляють мене на дорогу, без цього їхати просто не можна. Вони мене підтримують, бо розуміють, що це вибір кожного.
– Я вам бажаю успіху у вашій справі, сподіваюся, що люди отримають те, що заслужили, ставши на захист країни.
– Знаєте, УПА чекало визнання понад 70 років. Добровольці в Українській державі не мають стільки чекати.

About dobrovoltsi