Home / Новини / Олена Живко: «Нас всіх об’єднує війна. Ми знаємо, що це таке…»

Олена Живко: «Нас всіх об’єднує війна. Ми знаємо, що це таке…»

В колишньому вона випускниця престижного юридичного факультету, встигла здобути ім’я у львівській юриспруденції та мала усі шанси вибудувати успішну кар’єру адвоката. Але ніхто не підозрював, що тендітна білявка зарекомендує себе геть в іншому. Вона стане відомим волонтером і допомагатиме бійцям на фронті, а згодом очолить напіввійськову структуру «Об’єднання добровольців», яка відстоюватиме права військовослужбовців по всій Україні.

В інтерв’ю, яке присвячене Дню українського добровольця, Олена Живко розповідає, що дають їй поїздки на Схід, як знайти спільну мову із загартованими війною чоловіками та чому перебування на фронті додає наснаги в житті.

Від «Правого сектору» до «Об’єднання добровольців»

Життя Олени Живко докорінно змінилося у 2014 році. Тоді до неї почали звертатися представники «Правого сектору», яким необхідна була юридична підтримка.

– Ви ж знаєте, що в той час хлопців переслідували, і я почала допомагати їм. Так сталося, що оцей патріотичний дух, який панував всередині організації, дуже швидко затягнув мене. Почала проводити там все більше і більше часу і зрештою, очолила цю структуру на Львівщині, а згодом стала керівником всеукраїнського «Об’єднання добровольців».

Чому так сталося? Все просто – я не могла залишатися осторонь подій, які відбувалися в країні. Дуже багато моїх друзів пішли на війну, дехто повернувся з пораненнями чи потрапив у полон. Звісно, що їм треба було якось допомагати і я робила це як волонтер та дипломований юрист.

«Об’єднання добровольців» від самого початку створювалося як організація, що допомагатиме бійцям. Це не лише підтримка на побутовому рівні, але й законодавчому, адже війна в країні триває четвертий рік, а добровольці досі не визнані державою.

– Я стала автором і ініціатором багатьох рішень по визнанню добровольців у обласних радах України. Тепер разом із побратимами домагаюся, аби їх ще й визнала держава. Для цього з представниками добровольчих батальйонів розробили законопроект № 7190. Він передбачає, що усіх добровольців мали б визнати учасниками бойових дій на державному рівні. Бо коли хлопці повертаються з фронту, а згодом не мають від країни жодної підтримки — це викликає розпач. Добре розумію, що якби у керівництва держави була воля, то нашу ініціативу давно б втілили у життя. А так бачимо, що нас вперто ігнорують. Та ми не здаємося. Думаю, що таки доб’ємося свого — якщо не при цій владі, то наступній.

Та крім цього, говорить Олена Живко, перед організацією чимало інших важливих справ.

– Війна триває. І всі, хто був на ній, уже ніколи не повернуться до звичного цивільного життя. Хочу, щоб усі ці хлопці, які відбивали навалу Путінської орди, не стали тягарем для країни, а приносили їй користь. Нам важливо, щоб колишні бійці не спивалися, не вчиняли самогубство, а продовжували працювати і радіти життю. За статистикою навіть у ситій Америці, де держава дуже ретельно працює з військовими, велика кількість самогубств. Тому, якщо ми не згуртуємося і не звернемо увагу на наших захисників, то все це може чекати і українців…

Живко говорить, що помітила одну особливість — хлопці, які безстрашні і войовничі на фронті, часто у звичному житті за себе не можуть постояти. Вони не звикли лицемірити і принижуватись.

– Це справді так — бійці, які воювали в Донецькому аеропорту чи інших гарячих точках, не хочуть ходити по чиновницьких кабінетах і щось випрошувати. Для них це принизливо, і я їх дуже добре розумію. Вважаю, що для людей, які пройшли фронт, держава має створювати всі умови, вони не повинні ходити і щось випрошувати. Чому за свої поранення бійці мають вимолювати інвалідність? Це неприпустимо! Звичайно, що коли хлопці приходять до нас у офіс, то в них відчувається розпач. Таке враження, що держава навмисне хоче, аби її захисники були такими злиденними і приниженими, а не гордими і сповненими відчуття самоповаги. Бо тоді ними було б важче керувати, а це можновладцям не потрібно.

За короткий час зі Львова «Об’єднання добровольців» поширилося і на інші регіони. Лише нещодавно осередки створили у Тернополі, Рівному, Чернігові, Києві. Це говорить про те, що бійці справді бачать в організації потенціал.

– Я думала, що зараз організувати людей дуже важко, бо зі всіх організацій люди навпаки виходять. А до нас долучаються і долучаються. І це така справді приємна несподіванка. Мабуть вони просто бачать, що ми не стоїмо на місці, а завжди рухаємося. Причому, приходять не лише добровольці, але й бійці Збройних сил — всі ті, хто пройшов війну. Як би не пафосно це звучало, але нас усіх об’єднує війна, ми знаємо, що це таке…

 

Про волонтерство і спільну мову з чоловіками

– Мені з бійцями дуже просто. Вони завжди дослухаються до моїх слів, хоч я і жінка. Звісно, що коли увесь час перебуваю у чоловічому колективі, то часом спостерігаю, що у мене навіть манери поведінки стають як у них. Взагалі, частенько доводиться по-іншому себе вести. Вже не одягнеш якусь сукню на роботу тощо (сміється). Та ми всі як одна сім’я. Думаю, що маю перед ними авторитет, який вдалося заслужити.

Олена Живко переконана — авторитет перед чоловіками здобула і своїми поїздками на фронт, адже часто допомогу доводиться возити на самісіньку лінію розмежування, куди і кожен чоловік не наважиться поїхати.

– У всіх поїздках на фронт вони ніколи не бачили страху в моїх очах. Завжди знаємо, на що погоджуємося і все робимо свідомо. Не знаю як так виходить, але вони справді для мене побратими, а я для них друг до якого вони прислухаються. Це при тому, що маю справу з добровольцями, а я ж не виплачую їм зарплату, вони не служать по контракту. Тобто, інших важелів впливу, ніж авторитет, немає.

Не хочу наврочити, але у нас відсутня пиятика і хороша дисципліна. По-іншому в напіввійськовій організації не може бути.

Волонтерські поїздки на фронт, зізнається Олена Живко, дають наснаги працювати і виборювати свої права в тилу.

– Коли ти приїжджаєш до хлопців в окопи, то там все чітко і зрозуміло. Немає брехні і лицемірства. З одного боку постріли і небезпека, але з іншого — ти ніби потрапляєш в якесь райське середовище. Таке враження, що постійне відчуття смерті, яка витає біля тебе, ніби змінює людей. Поїздки на фронт – найкращий період з усієї роботи, яка є в «Об’єднанні добровольців». Завжди повертаюся звідти ніби очищеною.

Інколи на схід країни Живко їде по 2-3 рази на місяць. Причому, сама сідає за кермо і власноруч веде автомобіль.

-Звісно, що все це так чи інакше фізично виснажує. Та коли ти дивишся на тих щирих і усміхнених людей, які сидять в окопах, то перестаєш відчувати слабкість і жаліти себе. Дякую людям, які продовжують допомагати фронту. Особливо це стосується українців, які живуть за кордоном. Багато з них не були вдома і по 20 років, але пам’ятають про свою землю, яку треба боронити. Передають не лише ліки, продукти харчування чи спорядження, але й дуже коштовні речі – транспорт, реанімобілі тощо.

Якщо ти розумієш, що робиш добру справу, переконана Олена Живко, то страх втікає навіть в тих випадках, коли над головою свистять кулі.

-Я буваю в Мар’їнці, Авдіївці. Це можуть бути місця, коли до ворога 300 метрів. Часто буває таке, що навіть над головою пролітають кулі, але про страх ніколи не задумуєшся. Ніколи! Увагу звертаю на інше – коли приїжджаю на передову, то мене дуже тепло зустрічають бійці. Їх тішить, що до них приїхала дівчина, що можна пожартувати і забути про солдатські будні. Ти привозиш їм якісь потрібні речі, на тебе чекають і, зрештою, навіть на фронт ти вже їздиш як до себе додому.

Завдяки війні, зізнається Олена Живко, вона відкрила для себе схід країни.

– Дорога до Авдіївки чи інших міст стала дуже рідною. Їду туди, як додому. Раніше ніколи не відвідувала східну Україну і якби не війна, то хтозна, коли б довелося там побувати, адже нас постійно розділяли, втовкмачували у голову, що ми різні. Та коли бачиш як львів’янин стоїть в окопі спільно з мешканцем  Маріуполя, то розумієш, що все це не більше, ніж маніпуляції.

Через діяльність Олени її батьки переживають, але ніколи не намагалися відговорити доньку покинути волонтерство чи змінити роботу.

– Батьки завжди переживають. Якби я була хлопцем, то їм, мабуть, було б значно легше сприймати моє волонтерство. Бо звісно ж, що є ризик на самій передовій, плюс далека дорога, а це вища ймовірність потрапити в ДТП чи іншу халепу. Але вони мене завжди підтримують. Взагалі, мені пощастило з батьками, бо вони патріоти і моє захоплення насамперед їхній вклад. Саме батьки прищепили мені любов до України. Скажімо, мій дідусь, як і багато інших українців, загинув на засланні в Сибірі. Тому в родині завжди знали і пам’ятали, що за свою землю і незалежність треба воювати. За неї можна навіть померти…

Степан Грицюк

 

 

 

About dobrovoltsi