Home / Новини / Чотири роки АТО. 14 квітня 2014 року на сході країни розпочалася Антитерористична операція

Чотири роки АТО. 14 квітня 2014 року на сході країни розпочалася Антитерористична операція

Все почалося у квітні 2014 року. Тоді уже був захоплений Крим, а російські військові зі зброєю у руках блискавично завойовували українські міста на сході країни. При підтримці місцевих сепаратистів вони захоплювали адміністративні будинки: синьо-жовті прапори скидали донизу, на їхнє місце чіпляли російські, а пізніше — прапори так званих ДНР та ЛНР.

З початком військового конфлікту війська Російської Федерації діяли з демонстративною зухвалістю. Не дивно, адже за їхніми плечима стояла потужна військова міць — добре оснащення стрілецькою зброєю, елементами особового захисту, підтримка бронетехнікою тощо. Натомість, Україна зустріла агресію як ніколи ослабленою. Армії фактично не було, зброї також, моральний дух солдатів — «на нулю».

Після чотирьох років війни аналітики визнають — якби не українські добровольці військова операція Кремля зараз мала б зовсім інші наслідки. Тож у річницю АТО ми вирішили зібрати спогади тих людей, які першими взяли до рук зброю і пішли захищати свою землю.

«Коли російські війська почали захоплювати українські території мені було 57-ім, — розповідає львів’янин Ігор Ганусяк з позивним «Дядько». — Разом з побратимами брав участь у Революції Гідності, де перебував у складі «Правого сектору». 12 квітня 2014 року за бойовою тривогою ми всі виїхали зі Львова на Київ, а вже звідти на базу в Дніпро. Пройшли вишкіл і вирушили в зону бойових дій. Розуміли, що час мирних протестів закінчився. Потрібно брати до рук зброю… Тоді кремлівська погань уже встигли захопити Слов’янськ, Краматорськ, Дружківку і ситуація виглядала не надто втішно. Мали кілька локальних сутичок, а перший серйозний бій відбувся 11 травня у Красноармійську. Тоді дали сепаратистам доброго перцю, а самі повернулися на базу без найменших втрат. Місто було наше».

Про те, що АТО затягнеться на чотири роки, розповідає «Дядько» ніхто і не думав. Зрештою, хлопці йшли воювати і жодних прогнозів ніхто не брався робити.

«Нам треба було потихенько виконувати свою роботу, бо на початку війни останній український блокпост стояв у Дніпропетровській області, а вся решту територія була їхня… Далі відвойовували місто за містом, селище за селищем. У ті часи наш 5-ий окремий батальйон ДУК ПС попсував чимало нервів найманцям…

Переконаний, що якщо б хлопці з Майдану та добровольці, то не відомо, чи вже до липня 2014 не була б захоплена Дніпропетровська область, Запорізька, Полтавська і навіть Київ. Тому що співвідношення сил було колосальне. Сепаратисти були добре підготовлені, озброєні, а яка армія мала протистояти їм?»

Фактично одразу з Майдану на війну потрапив і інший доброволець — Іван Малісевич зі Сколе. Він прикривав Кіборгів у Пісках. Брав участь у найнебезпечніших боях — один з яких і розділив його життя на «до» і «після»: у грудні 2014-го уламок міни відтяв чоловікові частину потилиці і дивом не пошкодив мозок. Те, що бійцеві вдалося залишитися живим, лікарі називають дивом. Тепер доброволець щодня проходить складну реабілітацію, його ліва частина тіла паралізована, тож аби зробити кілька кроків доводиться докладати неймовірні зусилля. Та чоловік зізнається, що ні про що не шкодує. Якби йому знову випав шанс піти на фронт, то поїхав б туди навіть не думаючи.

«Розумієте, — розмірковує Іван Малісевич, — тоді, у 2014 році навалу кремлівської орди в більшій мірі зупинили саме добровольці. Добровольці і звичайні українці, які допомагали нам одягом, продуктами, медикаментами. Завдяки підтримці народу Україні і вдалося вистояти…»

Леонід Морошан з Івано-Франківщини своє перше поранення отримав на Майдані, тож на фронт пішов на кілька місяців пізніше — у серпні 2014-го.

«Пів року – від лютого до серпня був змушений провести на лікуванні, оскільки на Майдані отримав осколкове поранення в ногу, шию та обличчя. Лише на обличчя медики наклали 17 швів… Коли ж вилікувався, то вирішив записатися у добровольці. Так потрапив у 128-му окрему гірсько-піхотну бригаду і вже в серпні перебував у зоні АТО.

Що спонукало мене піти на фронт? Пам’ятаю, що тоді багато людей всіляко уникали відправки на війну, переховувалися. Я ж собі подумав — що буде, якщо всі почнуть втікати? Тим паче, що після Майдану був великий ентузіазм, здавалося, що можна щось справді зробити в країні, перемогти ворога і будувати державу.

Коли відправлявся на схід, то добре усвідомлював на що йду. У мене дома є молодший брат, то я його про всяк випадок навчив користуватися бензопилою, зваркою. Він мав повністю замінити мене, якщо б я не повернувся звідти…»

Леонід Морошан згадує, що забезпечення від держави взагалі не було. Допомагали лише волонтери і небайдужі люди: «У мене є фотографії, що коли нас відправляли воювати, то ми йшли у металевих касках 45-го року. Давали і відповідну зброю радянського взірця. Усе решта – теплові зори, одяг, каримати, їжа, приціли, кевларові каски, бронежилети давали волонтери»

У зоні АТО чоловік відвоював близько семи місяців, допоки не отримав важке поранення у Дебальцівському котлі. «Це чудо Боже, що я залишився живим» — говорить він.

About dobrovoltsi