Home / Новини / “РІА Україна” Олена Живко: «Ми, жінки, – опора для наших захисників»

“РІА Україна” Олена Живко: «Ми, жінки, – опора для наших захисників»

Красива й тендітна жінка, в минулому випускниця юридичного факультету, практикуючий юрист та керівник ВГО «Об’єднання добровольців». Її історія – приклад того, що успішну кар’єру реально збудувати власноруч. Вона захищає тих, хто на передовій захищає нас. Олена Живко – приклад незламності духу української жінки. Саме завдяки її наполегливості та підтримці однодумців добилась, аби влада прийняла законопроект, за яким усіх добровольців визнають на державному рівні.

Олено, за спеціальністю Ви – адвокат, проте останні роки Вас називають частіше волонтером. Чи так це?

– Справді, тепер мене знають завдяки волонтерству, але успішною жінкою, яка власне може дозволити собі займатися даним напрямом, я стала завдяки адвокатській діяльності: почала непогано заробляти, і це дало мені підґрунтя для того, аби достатньо часу виділяти на волонтерську роботу.

Чому свого часу обрали саме адвокатську діяльність?

– Мені хотілося, щоб у нас була така ж культура адвоката, як у США: громадяни звертаються за допомогою навіть з найдрібніших питань, супроводу бухгалтерії та рекомендацій щодо сплати податків. У мене немає родичів у сфері юриспруденції: ні тітоньки судді, ні дядька в поліції, тому починати було досить не просто, але дуже цікаво. Знаєте, до кожної проблеми я відносилася так, наче це стосується мене. Один суддя якось сказав: «Ви кожну справу переносите через себе, вас надовго не вистачить». Власне оце перейняття кимось допомагало мені працювати. Часто адвокати поверхнево оглядають, а інколи навіть безпосередньо в суді ознайомлюються зі справою. Я присвячувала цьому дуже багато часу: малювала план території, дивилася, які деталі з якого ракурсу бачив свідок. Мені виявилося цікаво і нагадувало детективну історію. Такі справи швидко набували популярності, часом навіть із 50 справ в центральному райвідділі та суді Львова 30 були моїми. На жаль, часто чийсь успіх обвивають плітками, нібито це не твоя заслуга. Ніхто не думає про те, скільки матеріалу було прочитано і скільки роботи проведено. Просто так нічого ніколи не дається. Тому не вірте тим, хто переконує вас, що успішну кар’єру неможливо збудувати самотужки.

Олено, що наштовхнуло Вас на волонтерську діяльність?

– У 2014 році, коли розпочалися події на Сході, я більше часу присвячувала хлопцям, яких затримала поліція і які потребували юридичного супроводу. Мені було приємно допомагати тим, хто прагне підтримки та поради, і добровольчий рух заповнив значну частину мого життя. Щодватижні я сідала за кермо і їхала в Авдіївку, розвантажувала все, що вдалося зібрати для захисників. А коли так часто не мала змоги вирушати на фронт, у мене починалася депресія і ніби щось тягнуло туди. Там живе середовище і повітря зовсім інше, немає лицемірства, бо всі одна команда. Це дуже затягує і туди хочеться повертатись. Я дуже влилась у волонтерський рух, а згодом створила ВГО «Об’єднання добровольців» та стала його керівником. Дуже приємно, що саме у рідному Львові є центральний офіс всеукраїнської організації. Проте адвокатську роботу я не покидаю, адже це мій прибуток.

Чи не складно Вам, жінці, віддавати накази та чи дослухаються до Вас?

– Мені здається: я як жінка стала справжньою опорою. У нас був випадок, коли бійцю відмовилися надавати статус інваліда. Чоловікам по своїй натурі соромно щось вимагати. Мені також незручно завжди просити для себе, але для когось готова зробити максимум. Я не влітала зі скандалами до лікарів, проте вимагала, привертала увагу до себе різними методами, щоб досягнути результату. Мабуть, ніколи не була командиром, який жорстко віддає вказівки, а усі накази виконували з поваги до хорошого ставлення до кожного. Мені було звично, адже як адвокат, тим паче криміналіст, звикла мати справу з непростими людьми. Власне тому я велику частину часу приділяю волонтерству та громадській роботі. Адже, якщо ти займаєшся виключно кримінальними справами, на душі інколи не добре: десь ти бачиш, що людина не зовсім винна і її осуджують, а десь, що людина винна, а ти її виправдовуєш. Це завжди залишається на совісті, це непросто. А в громадському житті ти відчуваєш завжди позитив. Працювати з пораненими, з людьми, які не здаються, – це дуже надихає.

Волонтерство та реалії життя фронту змінюють людей. Як змінилися Ви?

– Зізнаюся щиро, коли я дивлюся на цю межу між життям і смертю, починаю цінувати кожну хвилину, насолоджуватися мирним небом, прогулянкою Києвом. Розумію, що сьогодні ти можеш нічого не мати, але ти вже маєш більше, ніж хтось. Задумуюся над тим, яка неймовірна здатність просто ходити. Нам інколи ліньки займатися спортом, хоча люди про таке мріють. Багато хто думає, що щастя в грошах, але ні, це щось внутрішнє. Я думаю, що хороші справи та оточення роблять нас щасливими та добрими. І розумієш, що відступити ти просто не можеш.

Чи сприяє волонтерська робота адвокатській?

– Відверто кажучи, сказати, що цілком сприяє, я не можу… (посміхається) Волонтерська робота мені інколи допомагає, деколи, навпаки, все ускладнює. Адже є випадки, коли ми пікетуємо якогось суддю, а потім у мене призначена справа у нього.

Як дієте в таких випадках?

– Я відмовляюся від справи, тому що перш за все повинні бути враховані інтереси людини, з якою працюю. Якщо бачу, що певним чином можу нашкодити, то краще відійду в сторону. В іншому випадку це було б безвідповідально з моєї сторони. Потрібно вірити в те, що закон один для всіх, але не забувати і про людські фактори.

За роки адвокатської діяльності які три риси Ви у собі виховали?

– Складне питання… (посміхається) Напевно, я перестала бути надто довірливою. Раніше щиро вірила в те, що, якщо людина не винна, її точно не можуть засудити. Думала, що є якісь правила в цьому житті. Проте, коли потрапляєш у правоохоронну систему, бачиш, що все не завжди так і не настільки просто. А ще за роки адвокатської діяльності я здобула таку рису, як дисциплінованість, вона прийшла з часом. Безумовно, робота адвоката, хочеш ти цього чи ні, виховує в тобі людяність.

Як рідні реагують на вашу діяльність? Чи не говорять, що Ви приділяєте цьому багато часу?

– Ні, всі вже звикли. Звісно, що батьки переживали, але підтримували і за це їм вдячна. Донечка ставиться до моїх поїздок спокійно, вона дуже патріотично налаштована дитина, адже завжди в оточенні воїнів, знає всі нюанси, усі назви бойової техніки. Мені подобається, що вона вчиться бути самостійною, нести відповідальність за себе та свою країну. Донька говорить, що, коли виросте, то служитиме в армії. Я не знаю, чи вона б воювала, але відповідальність за свою країну розуміє однозначно.

Чи всеукраїнському об’єднанню добровольців теперішня влада допомагає?

– Наша організація є повністю аполітичною. З попереднім урядом були різні ситуації: інколи нам допомагали, деколи ми пікетували і чогось вимагали, адже добровольці не мали законного статусу. Нова влада прийшла і одразу прийняла цей закон, який із січня набере чинності. Тому сказати, що з нею погані стосунки, важко. Стратегічне питання вона вирішила. Загальну нелюбов від ветеранів до чинної влади ми можемо бачити, оскільки є різні резонансні справи проти добровольців. Мені прикро, що стільки негативу в сторону тих, хто нас захищав. Насправді справи, які є зараз проти добровольців, не настільки резонансні, щоб їх «кидати» назагал. Навіть, якщо деякі люди провинилися, не потрібно кричати на все суспільство, що це учасники бойових дій, вони в першу чергу громадяни України. Мене непокоїть, що є така антимілітарна позиція. У США чи Франції, навпаки, навіюють думку на рівні держави про те, що це захисники і у всіх повага до воїнів.

Як думаєте, з чим це пов’язано?

– Мені здається: така політика держави. Я як юрист розумію, що, коли все суспільство назвало людей винними, суд не може дати правильного вироку. Кожна держава, яка нав’язує нелюбов до захисників, просто приречена. Ми маємо розуміти, що ці люди, можливо, не такі, як ми, адже побачили війну. Але вони точно не несуть нам загрози. У критичних ситуаціях саме вони завжди підставлять плече. Якщо по сусідству є військовий, ви можете бути впевнені, що в будь-якій критичній ситуації, коли всі панікуватимуть, він із холодним розумом прийде на допомогу.

Як вважаєте, війна згуртувала чи більше роз’єднала нас?

– Думаю, що дуже сильно об’єднала. Ми дивимося на те, як українці зі всього світу допомагають нам. Ми нарешті побачили, скільки їх за кордоном. Коли ми робили акції по цілому світу, я помітила тисячі людей, які вийшли на підтримку. Я вважаю, що єдині, хто роз’єднує Україну й українців, – це політики. Ми єдині і завжди будемо такими.

 

 

About dobrovoltsi