Don't Miss
Home / Новини / «Об’єднання добровольців»: вшанування річниці Іловайської трагедії

«Об’єднання добровольців»: вшанування річниці Іловайської трагедії

Виступи активістів «Об’єднання добровольців» та бійців АТО

Олена Живко, керівник організації «Об’єднання добровольців»

Нагадаю коротко, що 24 серпня, коли в Києві проходив парад, і хлопці були без підкріплення, ворог ліквідував сектор «Д» під командуванням генерала Литвина, який залишив позиції, що дозволило російським танкам увійти в Україну. Похідною колоною, не зустрічаючи жодного спротиву, вони попрямували до Іловайська і дуже швидко оточили місто.

Звичайно, Росія сильний ворог, але ми їм не по зубам, якби не зрадники в нашому оточенні. Шкода, що справу по Іловайську через п’ять років так і не передано до суду і тоді можна було б чітко розставити крапки над «і», хто справді винен.

Пять років. Справа так і не передана до суду. Військова прокуратура усю провину поклала на «небоєздатну» з їх слів українську армію. Але нагадаємо, що в Ізварино, яке було напередодні Іловайська, псковська парашутно-десантна дивізія була не спроможна захопити українські території до моменту антидержавницьких наказів керівництва Генштабу.

В Донецькому аеропорту російський «Вимпел» плакав від наших кіборгів, понісши найбільші втрати в своїй історії.

Якби не українські зрадники при владі ми давно б перемогли в цій війні.

Добровольці досі без визнання і офіційного статусу. Російська влада та українські зрадники думали поставити українських добровольців на коліна. Проте, навіть без набоїв українські воїни не залишили свої позиції, а Росія так і не змогла просунутися вглиб нашої країни.

Сказати, що Україна була неготовою до нападу буде неправдою, адже напередодні Іловайського уже був Ізваринський котел, де з російської сторони вівся шквальний обстріл з ракетної артилерії.

У 2014 році у Дебальцевому знову довірлива обіцянкам ворога українська влада повірила у зелений коридор Росії.

Сьогодні ми вшановуємо усіх українських воїнів, котрі загинули. Але часто дуже прикро чути про небоєздатну українську армію. Я хочу, щоб кожен з нас зрозумів, що тоді, в Іловайському котлі, не маючи медичних препаратів, води, боєприпасів стояли до останнього і ворог не пройшов. Після цього відбулися Мінські домовленості і вороги захопили ще більше території України.

Якби не ці хлопці, які вистояли, то повірте, що держави вже давно б не було. Тому пишайтеся ними, а не тільки плачте, бо вони стояли до останнього. Вражайтеся і надихайтеся їхньою силою духу і не вірте в те, що українська армія не боєздатна. Вона найкраща у світі. Власне, вони захистили нас.

Як кажуть десантники: «Якщо ти макака, то немає різниці, яку зброю тобі дати». Чи якщо ти не розумієшся у військовій справі, то все одно нові на тобі берці чи ні. Все залежить від того чи ти віриш у справу, яку робиш. Ви ж, українські воїни довели, що можна бути столяром, але піти на фронт і дати прочуханки окупантам.

 

Андрій Одеса, боєць, який вижив в Іловайському котлі

Я не звик гарно говорити, але в першу чергу хочу сказати, щоб ви всі пам’ятали Іловайську трагедію, бо для нас, військових, які це пережили, це все є головним. Мені у цій колоні пощастило залишитися живим, хоча наступного дня я потрапив у полон Псковській дивізії. І вони казали – ми вас чекали три дні і через вас роздовбали дві цивільні колони.

Але ми обов’язково переможемо, бо немає зброї – ми візьмемо палку!

У нас українців є дух!

Якщо брати по історії, то скільки разів ті вошиві кацапи хотіли нас завоювати? Але завжди знаходилася десятка, сотня, тисяча, які не давали цього зробити!

Ми переможемо однозначно, бо ми на своїй землі. Лише погано, що останні новини звучать не надто позитивно – «не треба стріляти», «ми вас покараємо»… А в результаті щодня маємо смерті.

У цей день можна багато говорити, але хочу сказати одне – від себе особисто дякую вам, що ви пам’ятаєте про нас. Знайте, що таких як я, сотні і тисячі, і ми не здамося. Ми не будемо миритися. Ні я, ні моя дружина чи доця ворогам на нашій землі не потрібні.

Ми дуже багато втратили і змінилися з 14-го року дуже сильно. Не знаю, які наслідки матимуть мої слова, але я кажу свою думку, якою вона є – мені мир на моїй землі не потрібен. Я не буду брататися. Єдиний їхній вихід – це забратися і залишити Донецьку та Луганську області.

 

Ярослав Кучма, учасник бойових дій на сході країни

У 2014 році, прилетівши в Україну, одразу пішов в військкомат і поїхав у зону бойових дій.  Мене зачислили в 79-ту бригаду. Спершу відправилися на кілька днів у Миколаїв, а звідти – в Ізварино. Куди хто поїде не знали. Так, зрештою, опинилися під Амбросіївкою. Робили виїзди розвідувально-диверсійного характеру по знищенню мінометних розрахунків, які стріляли по нашим позиціям. Ми заїжджали у глибокий тил і робили свою справу.

Потім були на висоті Браво і росіяни дуже добре знали, що заїхала львівська рота. Одного дня з обіду почався дуже і дуже масивний обстріл. Він тривав вісім годин без перерви. На ранок вершина, на якій ми знаходилися, була як поверхня Марсу – вся червона і згоріла. Танки, БТР, БМП були розірвані в хлам. Але тим не менше військовий дух нас не залишав. Тому що ми виконували в першу чергу присягу і своє пряме призначення. Ми тримали ту висоту одинадцять днів, хоч нас бомбили кожен день, а щоночі пробували взяти різні групи – від сепаратистів до псковських десантників. Їм то не вдалося.

Зараз пригадую, що коли на тій висоті було про що подумати, то мою душу дуже гріли дитячі малюнки. Коли дивився малюночки, де діти розмальовували наших воїнів, синьо-жовтий прапор, то я розумів за що там стою…

About dobrovoltsi